Осінній сад – це ворог для естета: по – перше, вдивляючись у нього, ти згадуєш дитячі сентенції, які голосять: «Осінні барви найгарніші вдома», по – друге, наостанок, ти відчуваєш себе очільником, присутнім на похоронній процесії. Усе живе гине. А потім, під глибиною згодом талих снігів, ти ступаєш дорогами рівнинних реквіємів: білизна зими ховає усе; тебе минулого, розігрітого теплом, теж. Християн Ядов стояв, схилившись на дерево, і дивився на денне сонце. Це був біль і солод насичення водночас – найпомітніша схильність цього чоловіка. Завтра усе може згаснути, тому варто влити у себе побільше світла. Можливо, це була надія на розчинення, знищення зла, але збоку це скидалось на замилування іконою з боку диявола. Таке ставлення у Ядова було до Феліції, тієї надрелігійної дівчини, яка прагнула відродити віру у життя і немарну смерть Христа. Було смішно дивитись, як вона носиться з Біблією, джерелом мільйонних перекладів, надриваючись притчевими словами, розсипаючи зерно істин, які так і не проросли у серцях слухачів.
Християн створив був у душі рух опору проти цих олійних пахощів, але раптом це обернулось проти нього. Вона стала сіллю його серця. Усі минулі розчарування зникали під шурхіт її невмілого ораторства, від нахилу її таких невинних листів. Зате у ній уже жевріла пристрасть: так, Бог не поцілує її, не обійме, не ляже на неї своїм тілом, а він, Ядов – молодший, людина – екзотизм, такий незвичний для цієї купки обмежених міщан, як і для самої місцевості, чекав цього.
Проте ця гра у інтелектуальні ніжності обернулась найгіршим – зіткненням сторін. Феліція показала найдовершеніше і найуспішніше у процесі нівелювання жіночності – свій непоборний розум, випещений власними зусиллями.
«Скоро прийде вона», - стишено прошепотів він.
Раніше Ядов би готувався до спорудження муру із заперечень, колючих докорів, глузувань, але тут йому хотілось лягти біля її ніг і заснути сном Вічності.
«Я ж бо люблю тебе, Вічносте!».
І це дивно, бо у ній не було нічого спільного із єдиним осередком його попередніх захоплень, який своїм зовнішнім – внутрішнім сенсом кричав про декласованість, жовтобілетовість.
Коли пан – проти – всіх почув стишені кроки, серце його почало говорити усе те, що розум не зможе осягнути. Але, набравшись сили, Християн підійшов до Феліції.
Риси її обличчя видавали схожу втому – втому від розмірковувань, думок.
Їхня трагедія полягала у тому, що час їх існування не дозволяв віддаватись пристрасті, він вчив їх ставати мучениками, заручниками власних інтелектуальних в’язниць.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455260
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.10.2013
автор: Олена Ганько