"Вона прокинулась від того, що відчула, як її стрімко, немов за течією несе кудись у простір. На диво спокійно, але цього спокою було аж занадто багато. Так затишно їй ще не було ніде і ніколи. Розплющивши очі, вона побачила місячне сяйво, що ледве-ледве пробивалось крізь вітки густих..дерев? Вона в лісі. Яким чином тут опинилась — незрозуміло. Зробивши декілька марних спроб пошевелити руками, Санні відчула якусь невагомість, немов була зв*язана, але ніяких “кайданів” на ній не було. Апогеєм всього цього становища було те, що вона лежала у якійсь чи то люльці, чи то величезній корзинці, немов маля.
Місяць випромінював тепло. По суті, їй варто було злякатись... але чомусь не вдавалось. Надто вже огортувала ця атмосфера затишку. Підвівши очі, вона побачила великого...ні, скорше величезного сірого вовка. Враження було таке, що він піджидав її. Хоча не відчувалось ніякого поштовху агресії чи атаки. Немов за якимось абсолютно незрозумілим їй сценарієм вона відчула дивну легкість і встала на повний зріст, прямуючи до нього вже за власним вибором, але враження, немов хтось її веде, все одно лишалось.
Санні подивилась йому у вічі. Вони мовчки дивились один на одного, не відводячи погляду. Зосередженно, з готовністю розпочати бій, якщо доведедеться... чи може ні..не доведедеться?
Дивне відчуття поштовху... і вона опинилась у його обіймах. Точніше, він у її. Занурившись у його пишний загривок, їй більше не хотілось відкривати очей. Ніколи. Здавалось, ніби вони — вже сто років, як друзі. Дивне враження спорідненості душ...
Їх огорнуло марево з диму, і ніби, відкрило портал з паралельної реальності, де Санні, немов у дзеркалі побачила, як цей самий вовк, роздирає її тіло... Жорстоко, криваво, нещадно. Фонтани крові бризкали на всі сторони, а вона мовчки дивилась у простір. Жива, але байдужа. Без опіру. Без страху. Пустотно.
Це було більше ніж моторошно, але ж насправді все було не так. Принаймні зараз. Вона закрила очі. Занурилась у біло-сірий загривок... І відчула, як задихається. Від гіркого запаха диму...
Ледве ковтаючи повітря, але не бажаючи відкривати очі, вона вчепилась в нього ще сильніше...
- Прокидайся, я приніс тобі каву у постіль.
Кімната була огорнута ароматом кави. Забагато аромату для такого маленького простору. Хотілось попросити води, але вона мовчки зробила ковток терпкого, жгучого напою. Свідомість розчинила шматочки сну у тій каві...
Лишилось тільки дивне відчуття, що ті очі навпроти неї, вона вже десь бачила..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455251
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.10.2013
автор: Юліанка Бойчук