Потрібно вміти відпускати минуле. Так, відпускати. Не шукати його у кожному перехожому, у кожному погляді, посмішці. Не виглядати у світанкових промінчиках, які ви зустрічали разом. Не шукати у зірках, на які ви колись так любили дивись. Просто відпустити.
Час так швидко іде… Забираючи із собою прекрасне, неповторне, те, що ще довго тривожитиме наші душі… Його не повернути. Разом із ним не повернути і те,що ми ще надіємось побачити, відчути… Від минулого залишаються тільки спогади – хороші і не дуже. Але вони назавжди з нами. І, хочемо ми цього чи ні, вони завжди житимуть у наших серцях.
Так швидко іде час… Нові знайомства, люди… Ти починаєш розуміти, що все не так і погано. Адже поруч ті, які завжди допоможуть, підтримають. Які люблять. Так люблять, як ніхто ніколи нікого не любив. Справжньою, чистою любов’ю. Але ти цього не цінуєш. У тобі живе минуле… Ти за весь час так і не зміг його відпустити. А у минулого уже інше життя… А ти так і не зміг забути…
Твоє «теперішнє» для тебе чуже, якесь не таке… Ти вже ніколи не зможеш його покохати так, як колись покохав вперше… Хоча прекрасно розумієш, що ось, ось вона – справжня любов! Та любов, про яку ти мріяв все життя! Про яку поети пишуть мільйони віршів, якій віддають життя… А ти цього зробити не зможеш. Так, у тобі живе якесь почуття. Навіть більше – тобі здається, ти це вже колись відчував. Але не з такою силою, не з такими мурашками по шкірі від голосу, дотиків, не з такими людьми… Ти перестаєш цінувати кожну мить, тобі все одно – буде ця людина з тобою іти по життю, чи загубиться десь сірій буденності, за якою ти нічого не побачиш…
Ти не перестаєш порівнювати «теперішнє» з «минулим». Так, твоє минуле для тебе і досі ідеальне. Ти створив свій ідеал, і ніяк не можеш з ним попрощатися. Ти шукаєш просто нікчемну копію, яка замінить тобі те, що ти так вірно, безперестанку , із неймовірною ніжністю любиш і бережеш.
Так, тобі нема чого втрачати. Ти живеш одним днем. А тим часом твоє «теперішнє» з кожною хвилиною, секундою, миттю помирає… Справді, важко існувати, коли те, без чого так важко уявити своє життя не може уявити свого життя без іншої, не тебе. Коли ти повністю віддаєшся почуттю, забуваючи про всі негаразди, образи, а тобі нічого не віддають взамін. Тебе просто не цінують. Та попри все, ти з останніх сил стараєшся утримати, не відпустити те, що для тебе дуже важливе. Але з часом сили тьмяніють. Ти, як і раніше кохаєш, цінуєш. Але не борешся.
Тільки втративши починаєш по-справжньому цінувати. Ставши «минулим» для коханої людини, тільки тоді розумієш те, чого не розумів раніше. Ти починаєш по-іншому жити, думати. У тебе інше коло спілкування. Але ти не хочеш викинути те, що було для тебе найціннішим. Є найціннішим. Не зважаючи на біль, яка тріпає твоє серце, кожного дня ти, ніби спеціально, шукаєш те, що колись було частиною твого дня. Хай це буде проста прогулянка по «ваших» місцях, вулицях, чи «ваша» лавочка у парку… Ти справді без цього не можеш жити. Ти не можеш відпустити свого минулого. Так, як колись твоє найрідніше минуле не змогло відпустити свого.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453960
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 11.10.2013
автор: Оля Смілянець