Земля стомилась від людей,
Від дурощів, від зневажання.
Роками стримувала біль
І от - здригнулась від страждання.
Чекати вже не сила їй,
Коли там людство схаменеться,
Ведуть безглуздо сотні війн,
А це так просто не минеться.
Рубають ліс, палять стерню,
Зливають нафту у річки,
А де гаї в степу росли, -
Тепер - пеньки, пеньки, пеньки!
...Я бачила недавно сон.
Переді мною битий шлях
І раптом, ніби крізь туман,
З'явилась жінка у сльозах.
Вся закривавлена, в синцях -
До мене руки простягла:
"Спасіть" - і сльози на очах,
Лише "спасіть" сказать змогла.
"Допоможи, мені болить!" -
І схлипнула, мов немовля.
Простягнута рука тремтить,
"Ти хто?" - спитала - "Я, Земля!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450285
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.09.2013
автор: Анастасія Желябіна