За туманом

     Літо  стояло  у  самому  своєму  розпалі.  Колосились  хліба,  заквітчані  червоними  маками,  синіми,  як  бездонне  море,  волошками  та  білими  ромашками.  У  небі  заливисто  виспівував  жайворонок,  а  горобчик,  заховавшись  за  вишневі  соковиті  намистинки  черешень,  пробував  і  собі  взяти  високі  ноти  та  тільки  чиркнув  і  замовк  присоромлено.  По  дорозі,  що  бігла  поміж  житами,  гнав  пастух  худобу  і  пилюка,  збита  копитами,  стелилась  на  стебла  жита,  від  чого  ті  ставали  рудувато-попелястими.  А  над  усім  цим,  ген,  на  горизонті,  купаючись  у  білястих  хмарках  з  відблисками  ареалу,  висів  розжарений,  оранжевий  диск  сонця.  
     Клуб  куряви  одним  ріжком  дістався  дороги  по  якій,  з  кульком  у  руці,  швидко  йшла  Надія.  Вільною  рукою  вона  відмахнулась  від  пилу  і  повернула  до  хати,  що  стояла  неподалік.  Там  проживала  її  подруга  Люба.
     Скрипнули  вхідні  двері  і  ніздрі  Наді  вловили  запах  смаженої  на  салі  яєшні.
   -  Купила,  -  без  зайвих  слів,  ще  в  порозі,  спитала  господиня  і  на  столі  миттю  з’явились  пусті  стограмівки,  -  наливай.
     Закушували  мовчки.  Тільки  чутно  було,  як  хрустять  на  зубах  запечені  скоринки  хліба.  Та  після  другої  випитої  склянки  Люба  урвала  мовчанку,  що  вже  починала  гнітити  їх  обох.
 -  Ну,  от  скажи,  кого  від  покарав,  що  довів  собі,  мені,  дітям?  Що?  Сам  пішов  з  життя,  а  нас  полишив  одних.  Що,  не  можна  було  б  ту  сварку  вирішити  якось  по-іншому?  Не  змогла  я  дивитись  на  березу,  з  якої  його  зняли,  зрізала  та  однаково  не  полегшало  на  душі.  А  тепер  ото  він,  мій  колишній  коханок,  не  дозволив  своєму  синові  одружитись  на  моїй  донці,  каже,  що  буде  гулящою,  як  і  її  мати.  Так,  гуляла,  шукала  чоловічого  тепла,  бо  ще  живий  тоді  чоловік  не  зумів  його  дати,  молодою  була,  от  і  шукала.  
     По  Любиному  обличчі  потекли  сльози,  змиваючи  залишки  пилюки  та  відкриваючи  тонкі,  миловидні,  хоч  і  позначені  часом,  риси  обличчя.
     Надя  обійняла  її  за  плечі,  знову  наповнила  пусті  склянки:
     Давай,  пий,  не  вернеш  уже  з  того  світу...,  -  і  одним  духом  перехилила  стаканчик.  
   -  А  мій  Антін,  пам’ятаєш?  Мені  ж  тоді  лишень  сімнадцять  було,  десятий  клас  закінчувала.  Він  же  знав,  що  я  йому  за  іграшку,  знав,  бо  дома  чекала  дружина  з  сином,  а  мені  говорив,  що  він  нежонатий.  Як  я  могла  перевірити  сказані  слова,  коли  він  у  відрядженні  був,  а  я  закохалась  у  нього...  Правда,  приїхав,  майже  тридцять  років  потому,  на  сина  свого  глянути,  що  виріс  і  став  його  копією  в  молодості  та  слів  вибачення  син  так  і  не  дочекався,  поїхав  геть.  Чого  приїхав,  що  хотів  знати  для  себе,  полишив  загадкою.  А  мій  другий,  колишній  законний  чоловік?  Усе  у  коханні  зізнавався,  а  за  плугом  у  полі  я  йшла,  я...
   Надія  стукала  себе  у  груди  не  по-жіночому  важким  кулаком,  а  в  очах  стояли  іскри  гніву,  змішані  з  жалем  до  себе  самої.
   Склянки  знову  наповнились  такою  тепер,  як  їм  здавалось  обом,  рятівною  горілкою.  Перехилили  і,  жаліючи  одна  одну,  обійнялись,  поцілувались.  Їхні  язики  випадково  торкнулись  і  поцілунок,  з  жалісливого  став  наповнюватись  гарячим  теплом,  руки  мимовільно  опустились  нижче  пояса...
     На  вулиці,  під  вікном,  витьохкував  соловей.  З  боку  будинку  місяць,  неначе,  підбадьорював  ясним  світлом  зорі,  що  чомусь,  як  йому  здалось,  сполохано  відсахнулись  геть.  А  дорогою  прошкував  чоловік  і  хриплуватим  голосом,  трішки  заточуючись,  співав:
     Туман  яром,  туман  долиною,
     За  туманом  нічого  не  видно...
   Ті  слова  підхоплював  вітер  і  розносив  між  дерев  та  садиб,  подекуди  будячи  знічев’я  сільських  собак,  що  ліниво  відзивались  на  пісню  тихим  гавкотом.  
18.09.13

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449858
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2013
автор: Валентина Ланевич