ЗОРЯНИЙ КАНОН. Вінок сонетів

ЗОРЯНИЙ  КАНОН  

Вінок  сонетів

Magistral

Невже  у  сяйві  плащаниць
Ми  не  здобудемо  нічого,
А  лиш  колись,  упавши  ниць,  
В  собі  творитимемо  Бога?

І  дотягнувшись  до  зірниць,
Свій  осягатимемо  здогад
Про  неосяжність  таємниць
В  краплині  сутінку  земного.

Кого  у  пам'яті  ікон
Ховає  долі  рубікон
Й  земля  обітована  гріє?

У  людства  певний  є  прогрес:
Вважати,  що  Христос  воскрес,
Співаючи:  “Аве,  Маріє!”

1

Невже  у  сяйві  плащаниць
Не  видно  ран  всіх  розіп'ятих?
Невже  повік  не  розгадати
Життя  завмерлих  таємниць?  

Вони  —  подрібнені  на  дати
І  уподібнені  до  криць  —
Примушують  нас  викресати
Із  мізків  блискавки  дивниць.

І  проникати  в  інший  вимір,  
Де  тільки  Космос  нелюдимий  
Нам  спини  зорями  шкребе.

Та  шлях  крізь  мороки  ще  довгий.
Якщо  не  спинимо  себе,  
Ми  не  здобудемо  нічого.

2

Ми  не  здобудемо  нічого,  
Якщо  не  втратимо  того,
Що  відлучає  нас  від  Бога
І  відбирає  в  нас  Його.

Не  зупиняй  мене,  тривого!
Не  відпускай  мене,  жаго!
Ця  звага  —  ніби  перемога
Над  смислом  втілення  свого.

І  розверстаються  безодні
Ще  не  відмолених  скарбниць.
І  кличуть  дзвони  великодні
До  найсвятіших  зоряниць.

Ми  це  збагнем,  та  не  сьогодні,
А  лиш  колись,  упавши  ниць...

3

А  лиш  колись,  упавши  ниць,
Ти  заволаєш  про  рятунок,
Неначе  тіла  обладунок
Тебе  врятує  від  десниць.

Коли  Іудин  поцілунок  
Торкнувся  наших  душ  і  лиць,
Усі  земні  й  небесні  руни
Водно  печалями  сплелись.

Скажи-но,  Понтію  Пілате,
Яка  покладена  відплата
За  страчений  спасіння  шанс?

Ми  за  свідомості  порогом
Крізь  весь  непрожитий  свій  час  
В  собі  творитимемо  Бога....

4

В  собі  творитимемо  Бога,
І  в  цьому  знайдемо  себе.  
Така  причетностей  дорога  
Від  мук  пекельних  до  небес.  

До  звичок  нас  припнули  строго,
Та  коло  виправдань  слабе,
Якщо  ніколи  ні  до  чого
Не  причащали  ще  тебе.

І  як,  свій  зважуючи  замір,
Переступити  через  самість
І  вберегтись  від  плутаниць?

Ми  прориваємось  до  себе,
Лише  зливаючись  із  небом
І  дотягнувшись  до  зірниць.

5

І  дотягнувшись  до  зірниць,
І  доторкнувшись  до  галактик,
В  собі  шукатимемо  клаптик
Для  порятунку  від  грімниць.  

Коли  прийде  душі  колядник,
Ми  не  жадатимем  нічниць*.
Серед  земних  життя  дрібниць  
Так  мало  в  нас  небесних  практик.  

Увіруєм  у  шлях  Мойсея
Чи  спинимося  перед  ним?
Чи  з  дна  містичності  своєї
Озвемось  погуком  страсним?  

Чи  у  жахних  пересторогах
Свій  осягатимемо  здогад...
____________
*Нічниці  —  безсонні  ночі.

6

Свій  осягатимемо  здогад,  
Хоча  вже  знаємо  давно:
Для  нас  прийдешності  дорога  —  
Не  просто  зоряне  кіно.

Це  буйство  пекла,  раю  погар
І  кола  вічності  стерно.
І  повсякчасна  неспромога  
Віків  загоїти  садно.

Воно  сурмить  всевишнім  болем
Над  світовим  покотиполем
Очима  висохлих  криниць.

Щоб  ми,  зімкнувши  видноколи,  
Не  жалкували  вже  ніколи  
Про  неосяжність  таємниць.

7

Про  неосяжність  таємниць
Ми  дізнаємось  із  колиски.
Та  не  розгадки  —  тільки  блиски
Лягають  на  відбитки  лиць.

Жадаєм  знов  благої  звістки
Від  образів  і  від  дзвіниць.
І  знаєм  —  обрій  зовсім  близько,
Та  тільки  спробуй  —  дотягнись.

Скажи,  крилатих  снів  пташа,
Чим  обумовлена  душа,
Коли  злетіти  ще  незмога?

Чому  бринить,  немов  струна?
Невже  заплуталась  вона
В  краплині  сутінку  земного?

8

В  краплині  сутінку  земного
Так  мало  проблисків  душі.
А  ми  будуємо  для  чогось
І  вежі,  й  брами,  й  рубежі.

Навіщо  нам  перестороги,
Загати,  грати,  міражі?
Аби  ніколи  не  дочовгать
До  непроникної  межі?  

І  вже,  напевне,  після  того,
Як  відсилаєм  душу  Богу
Земний  відкинувши  полон,

Життя  лишає  нас  для  спадку
Кого  —  у  подиві  нащадків,
Кого  —  у  пам'яті  ікон.

9    

Кого  у  пам'яті  ікон
Знайти  можливо  без  молитви?
Ударить  дзвін,  неначе  гонг
І  засурмить  початок  битви.

Чи  спатиме  в  тобі  дракон?
Чи  зможеш  ти  його  убити,
Оберігаючи  Закон
У  непорушності  орбіти?

Із  невідплатними  боргами
Бажаєм  випнутись  богами,
Докіль  царя  порожній  трон.

Між  полюсів  добра  і  зла  ми                                              
Не  відаєм,  які  розлами
Ховає  долі  рубікон.          

10

Ховає  долі  рубікон
Усі  невидимі  розп'яття,
А  ми  розводимо  багаття  
На  схилах  Вічності  тайком.

Та  час  постати  на  амвон  
І  всі  розвіяти  прокляття.
І  буде  пристрасно  звучать  нам
Любові  зоряний  канон.

Плекаймо  істини  мету,
Прощенням  спалюючи  мсту:
Єрусалим  уже  зоріє!

І  оживають  письмена
Крізь  наші  долі  й  імена.                                                      
Й  земля  обітована  гріє.

11

Й  земля  обітована  гріє
Поза  хамсинами*  пустель.
І  днів  безжальна  веремія
Мурує  часу  цитадель.

І  де  там  страдник  чи  вітія?
Навіщо  нам  цей  подих  скель?
Збагнувши  свій  наскельний  вияв,
Шукаєм  душу  для  осель.  

Ми  в  храмі  пробуємо  часом
Хреститись  простором  і  часом,
Хоча  потрібен  тільки  Дух.

Та  проти  всіх  земних  задух
І  в  боротьбі  за  інтерес
У  людства  певний  є  прогрес.
_________________
*Хамсин  (євр.)  —  гарячий  вітер  з  піском

12

У  людства  певний  є  прогрес  —  
Воно  себе  вже  не  оплаче.
Та  буде  довго  ще  невдячним
За  свій  невиправданий  сенс.

Й  завиє,  мов  голодний  пес
На  місяць  вовчої  удачі.
Та  знов  залишиться  незрячим  
На  святі  трапез  і  аскез.

Свою  творитиме  харизму
Й  саме  собі  готує  схизму*,
Щоб  не  прогавити  процес.

Йому  для  слави  чи  огуди
Залишиться  єдине  чудо:
Вважати,  що  Христос  воскрес.
__________________
*Схизма  —  розкол  християнства  на  католицтво  і  православ'я.

13

Вважати,  що  Христос  воскрес
І  бачити  себе  у  ньому.
І  пронести  земний  свій  хрест
Крізь  неземну  печаль  і  втому...

Коли  прибуде  твій  експрес,
Ти  мусиш  рушити  додому,
Щоб  не  потрапити  під  прес
Лункої  тиші  метроному.

Там,  в  неосяжності  буття,  
Збагнеш  ціну  своїх  нестям
За  мить  утраченої  мрії.

Але  крізь  диво  голубе
Відправ  у  сяяння  себе,
Співаючи:  “Аве,  Маріє!”

14

Співаючи:  “Аве,  Маріє!”,
Він  розчинявся  у  світах,
Мов  нерозгадана  стихія,
Мов  недосяжний  волі  птах.

Відкинутий  всіма  Месія,
Володар  непідвладних  благ.
Усе,  що  в  душах  він  посіяв,
Зависне  небом  на  хрестах.

Сховавши  в  оболонку  часу
Свою  тонку  і  ніжну  чашу,
Він  поєднав  утілень  нить.  

І  розлучався  із  Землею,
Щоб  поєднатись  знов  із  нею.
Невже  у  сяйві  плащаниць?

Олександр  ГУНЬКО

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447634
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.09.2013
автор: aleksgun