…Не судилося… - мовив лікар.
Так вже стали планети в ряд.
- Ось, старалися – та не в силі
Повернути той час назад.
Не стає ваш синок на ніжки.
Мабуть, доля його така.
Що ж, Ви, мамо –
«Ще трішки… Трішки…»
…Плач ховався у кулаках…
- Я лиш лікар, чудес не роблю.
Вам – до Бога по чудеса…
Їй здавалося – почорніли
Сині сонячні небеса…
Спить, забувшись у сні, матуся,
А малятко біля віконечка
До небес, до зірок далеких
Простягає свої долонечки.
І, вдвох з Ангелом, тихо й ніжно
М’яким пальчиком і крилом
Тою силою, що безгрішна,
Долі виправили розлом.
Перший промінь торкнувся тепло,
Підсушив на щоці сльозу,
Та прокинулась мама швидко,
Як од грому в нічну грозу!
Бо торкались її волосся,
Окрім променів золотих,
Ручки теплі її синочка,
Наче й сонце світило з них.
… Що ж ти знову в сльозах матусю?
Я ж чекав на твою усмішку.
Ми старались. І я сьогодні –
Подивися – стою на ніжках!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446983
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.09.2013
автор: Innessanew