Заходжу у хвіртку: подвір'я нестямно це рідне.
Озирнуся довкола – й до болю воно вже чуже.
Галасливе дитинство тут в хованки грало наївне,
Та сховалося так,
що ніде і ніяк
вже його не знайти.
Не біжить із порожньої буди
Превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва вже не тягне пахучої морди.
Всюди висять колодки...
І тільки далеко в пам'яті десь
Я їх зможу відкрити, коли пригадати, якщо не забути.
Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами вицвілих давніх людей.
А колись тут бриніло життя,
Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки;
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли
Діда стежки.
Осідає, потріскує, кришиться замкнута хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.
© Дмитро Сич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444483
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.08.2013
автор: DIaMONd88