Марш Мендельсона сьогодні звучав по-особливому. Нарешті бажане стає дійсністю.
- В шлюб вступають… - казенно з удаваною урочистістю звучав голос шлюбного реєстратора.
Поважне товариство з пишними букетами квітів раділо за свою колегу.
Нарешті і вона, Наталія Анатоліївна, Наталочка, знайшла своє щастя.
Родина нареченого Миколи в роздумах споглядала на радісно заклопотану матір нареченої Катерину Прокопівну. Розпашіла від щастя вона мимоволі давала накази:
- Анатолію, стань ближче до мене…Ну, чому не посміхаєшся? Посміхайся…- шепотіла вона чоловіку. - Радість у нас…
- Іване! А ви з Зіною ідіть вітати сестру відразу за нами. І поцілувати не забудь…- вовтузилась на місці.
- Андрійку! Не вертись! – смикнула за руку онука. - Дивись, яка в нас молода гарна!
Нарешті пишногруда огрядна дружина відставного прапорщика Анатолія Гнатовича вгомонилася. Церемонія підходила до завершення. Вже діти скріпили підписами свій союз і обмінялися обручками.
А прізвище у її доньки тепер буде не Мотовило, а Тихонова. Ну, прямо, як у «Штірліца», це ж треба таке!
- Все буде добре…Все буде добре…- пульсувало в голові. - Тепер все, як у всіх! Аби, як у всіх…
- Шановні молодята…- ніби з-під землі прозвучав голос реєстратора.
Микола наче проснувся.
- Тихонов, ти що робиш?! – питав голос із середини. - У тебе ж син до першого класу йде. Вітько…
- Наталія обіцяла…І я йому батько, - думав наречений, стоячи на весільному рушнику щастя.
- Наталя освічена, розумна, красива, родина поважна… Чому ж від мрії та й відмовлятися. Саме таку хотів мати за дружину. Вітьок підріс, уже не в пелюшках. А Ніна…Ніна знайде собі іншого, зі свого середовища. На заводі їх там стільки, мужиків! Вона з ними швидко мову знаходить і на роботі, і за столом. І освіту тепер здобувати буде ні для чого… - як оправдання роїлися думки в Миколиній голові.
- Та й любимо ми один одного з Наталею. Любимо! - з тими думками і заспокоївся.
Пишний кортеж повіз молодих і гостей до престижного ресторану міста.
Наталочка все щебетала з подругами. Галечкою і Олечкою. Ще з інститутської лави – нерозлийвода. І в радості, як то кажуть, і в біді. Сьогодні – радість! Можливо, подруги ділилися премудрощами сімейного щастя – шепталися і сміялися вголос. У Галини вже було двійко малечі. Старшенький цієї осені до п’ятого, а меншенька – до першого класу підуть. На третього чекають за півроку. Щастя то яке! І вдома сидіти Галині можна. Роботяга Семен он з якими мозолистими руками! На заводі нелегко. Проте, гарно заробляє, сім’ю тримає, всім вистачає. А що в Ніни тієї вчительської зарплати? Копійки, на молоко діткам.
Оля у нас столична дама, міністерша. Дарма, що Георгій старший на років п’ятнадцять, зате в достатку. І квартира, і машина, дачу добудовують. Синочок росте…
То пора вже й Наталочці того щастя пізнати. Щоб усе, як у всіх. Четвертий десяток розміняла два роки тому. Красива, струнка. Миколі до смаку худенькі…Та ще й розумна, турботлива яка! Маму як любить, а брату, наче мати…
Гаряча трохи…Але то нічого. Воно мине. Сімейне життя остудить. Нові турботи, дітки підуть…
- Ну, що, сину! Твій вибір…Дай Бог, як то кажуть, щастя, - потиснув руку Олександр Петрович, роботяга з діда-прадіда.
Син університет закінчив. Усього спробував: і на заводі працював, і в школі, і на віддаленому будівництві з Ніною цілий рік «каторгу» відбували… А Вітьок з бабусею і дідусем настраждався. Ох і настраждався малий! Зате батьки грошей заробили….Тепер Миколі з Наталею на якесь житло вистачить. А Ніні з Вітьком квартира залишилася, кооперативна…
Микола, він такий! Копієчка до копієчки і карбованець буде. Як з будівництва приїхали, Ніна, та зразу шубу хотіла… А Микола – ні! Усе на книжку, копієчка до копієчки…Карбованець до карбованця…
А як надумав що, то вже зробить! Він такий…Мовчить, мовчить…А потім, раз і зробить…Отакий Микола…
Змахнув батько скупу чоловічу сльозу та й поїхав з матір’ю додому, так і не відчувши радощів на тому весіллі.
Дай Боже! Дай Боже…
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442477
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.08.2013
автор: Тамара Васильєва