Акція "Діти-дітям" або "Невигадана історія"

Земля  мовчки  плакала  сухими  від  стронцію  і  цезію  слізьми,  що  випікали  її  душу.

Плакали  люди,  голосно  і  тихо.  Схлипували,  голосили,  заламуючи  руки.

Так  боляче  було  за  землю,  рідну  землицю,  що  годувала,  напувала  зі  своїх  надр,  пригортала  і  давала  вічне  пристанище  грішному  тілу.

                 Ніна  була  молодою  і  двадцять  шостого  квітня  1986  року  спочатку  й  не  втямила,  що  сталося.  Не  хотілося  вірити  в  небезпеку  того,  що  відбулося.

Цвіли  сади,  душа  летіла  ввись  від  неземної  краси  природи.

А  мама  з  братом…без  кінця  мили  вдома  підлогу.  Ніна  дивилася  на  них  і  ніяк  не  хотіла  розуміти,  що  це  правда.

-  Поглянь  на  яблуньку,  жодної  бджоли,  -  говорила  мама,  -  і  запаху  цвіт  не  має!

-  Що  Ви  видумуєте,  мамо!..

От  тільки  голосіння  жінок,  що  повертались  з  колгоспного  поля  закривати  колодязі  (  так  наказав  бригадир,  бо  вказівка  була…),  привели  Ніну  до  тями.

-  Так…так…Все  так,  як  говорить  мама,  -  думала  вона.

                 Життя  ішло  своєю  чергою.  Нічого  не  змінилося  (клята  радіація,  її  ж  не  видно!).  Тільки  тривога  в  душі…

                 І  любов  цвіла  разом  з  вишнями  і  яблунями,  і  весілля  серед  цього  цвіту,  і  донечка  народилась,  і  зону  встановили,  четверту,  лише  через  три  роки  опісля  аварії,  і  хвороби  в  дитинки  малої…

Чорнобиль!..  Так,  так,  от  вона  –  невидима  рука,  що  вкралася  чорною  біллю  в  родини,  навіть  ламаючи  їх…

                 …Ніна  поїхала  з  села,  рятуючи  своє  дитя.

-                                          Нічого  тут  нема,  -  говорив  свекор.  -  Зону  встановили  –  то  голова  хоче,  аби  газ  в  село  провели.

А  чоловік  зостався.  Чи  то  пекло  йому  рідне,  а  може    хотів  перевірити,  чи  буде  в  селі  газ…

Тим  часом  щомісяця  приходили  пайки:  в  магазині  постійний  набір  продуктів  і  додатково  –  допомога  від  колгоспів  і  людей  з  інших  регіонів.  То  крупа,  то  пляшка  олії,  то  кавуни  і  помідори  з  південних  районів.

Діставалось,  кому  скільки.  Хто,  як  і  для  кого  розпорядиться…

Навіть  якось  принизливо  це  було:  іти  і  отримувати  кілограм  гречки.

                 Стандартний  набір  продуктів  мала  і  Ніна  на  новому  місці.  Колеги  по  роботі  навіть  заздрили  –  дармовщина!  А  коли  через  рік  отримала  квартиру  –  шепталися:  «Хабаря  дала…Багато  таких  тут!»

Та  ніхто  не  знав,  що  в  донечки  була  інвалідність,  і  пов’язана  вона  з  тим  лихом,  в  яке  так  довго  не  вірила  і  ніяк  не  хотіла  повірити  Ніна.

                 Життя  засмоктувало  у  свою  круговерть.  Робота,  дім,  дитсадок,  хвороби.  Все,  як  у  всіх.  Тільки  не  всі  знали,  як  часто  снилася  стежка  понад  річкою,  де  щодня  гуляла  з  донькою,  рідна  хата,  в  яку  вже  не    повернутись…

А  чоловік,  який  приїхав  до  родини,  так  і  не  зміг  пустити  своє  коріння  на  новому  місці.

                 Якось  квітневого  ранку  начальник  відділу  освіти  вручив  Ніні  Іванівні  бумагу  –  лист  про  проведення  благодійної  акції    «Діти-дітям».  Школярі  Кіровоградщини  мають  допомогти  дітям  Рівненщини  продуктами.  І  так  заболіло  під  серцем  –  згадала  і  кавуни,  і  помідори…

-                                          Добре,  Олександре  Петровичу!  Займусь,  не  турбуйтесь.  Тільки  боюся,  аби  призначене  дійшло  до  споживача,  -  як  у  воду  дивилась  Ніна…

Школярі  району  та  їх  педагоги  виявились  милосердними  і  напрочуд  активними.  Чого  тільки  не  було  у  тих  продуктових  кошиках?!    І  городина,  і  горіхи,  а  консервації  скільки!  Кімната  була  заповнена  вщерть.  

Машина  однієї  із  шкіл  привезла  продукти  пізніше  від  інших.

І  тут  Ніна  почула  таку  розмову:

-  Витя,  оставь  мешок  картошки,  морковки,  орехи…(  у  Ніни  запаморочилось  в  голові)  и  отвези  в  мой  гараж.  Это  будет  Занозе,  на  той  неделе  я  в  Кировоград  еду,  на  совещание,  отвезу!  

На  запитальний  погляд  Ніни  прозвучала  відповідь:

-                  Это  школа  моей  подруги.  Я  договорюсь!

-                  А  чи  домовишся  ти  зі  своєю  совістю,  низька  людино?

           Чи  маєш  ти  право  на  такі  поступки?

           Чи  маєш  право?..  –  роїлися  думки  в  голові  Ніни…

Слова  колеги  били  дзвонами  у  скроні  молодої  Ніни  Іванівни.  А  була  Світлана  Петрівна  головою  профспілки  працівників  освіти!  А  ще…кумою  начальника.  І  чоловік  її  був  головою  колгоспу.  Чи  лились  ріки  звідти  додому  так,  як  хотілося  «помазати»  чорнобильськими  дармовими  харчами  вуста  свого  обласного  начальника  Занози?..  Цього  Ніна  не  знала  і  знати  не  хотіла.

Вона  не  знаходила  місця.  Ідучи  на  обідню  перерву,  зайшла  до  Олени  Іванівни,вчительки-пенсіонерки,  в  якої  знімала  квартиру.  Та  була  справедливою,  якою,  мабуть,  у  цьому  житті  чи  й  варто  бути…Але  була.  Такою  була  і  Ніна.

-                                          Іди  до  начальника!  Іди  і  говори  всю  правду!  –  підтвердила  Нінину  думку  старенька.

-                                          Боже!  Господи!  І  хто  коли  таке  бачив  і  чув,  щоб  перші  люди  в  освіті…Ой,  лихо,  лихо…-  причитала  вона,  чесна  і  справедлива  вчителька.

-                                          Олександре  Петровичу!  –  рішуче  почала  Ніна.  Сталося  те,  чого  я  боялася…  Світлана  Петрівна  розпорядилась…І  виклала  Ніна  те  розпорядження  горе-інспекторки,  захисниці  вчительського  людства.

         Олександр  Петрович  на  мить  втратив  дар  мови.

-                                          Добре,  ідіть,  я  розберуся…

Ніна  зайшла  до  кабінету  в  розпал  іншого  розпорядження,  яке  неголосно  долітало  з  сусідньої  кімнати:

-                                          Папа,  папа!  Ты  слышишь  меня?  Возми  ключ  от  гаража  и  привези  сейчас  мне  на  работу  мешки  с  картошкой,  морковкой,  орехами…

-                  О!  Невже  «начальственный  папа»  (як  називала  його    донька  –  Світлана  Петрівна)  має  це  зробити?..  –  думала  Ніна.  

А  чи  могла  таке  передбачити  та,  яка  в  своєму  житті    дозволила  навіть  таке,  яке  дозволяти  не  мала  ні  морального,  ні  службового  права?

         Побачивши  Ніну,  з  вуст  голови  ПК  пішов  потік  стронцію  і  цезію,  бруду  і  грязі,  летіли  громи  і  блискавиці…

-                  Ты,  да  как  ты  посмела?!  Да  ты  знаешь,  кто  у  меня  муж?...Ты…Да  тебя  с  улицы  подобрали!..........  

Обличчя  Світлани  Петрівни  мало  багровий  відтінок  і  нелюдську  подобу.

В  приміщенні  стояла  мертва  тиша,  яка  чула  вибух  великої  начальниці,  що  був  сильнішим  від  вибуху  на  ЧАЕС.  Лише  одна  із  колег,  мовчки,  набравши  номер  телефону  начальника,  тримала  піднятою  трубку  службового  телефону.  На  тому  кінці  проводу  була  тиша.  Олександр  Петрович  слухав…

Інший,  менший  за  рангом  начальничок,  перервав  тишо-вибух:

-                  Дівчата,  пашлі  розгружать  машину!  Митрофанич  приїхав!

Всі  піднялися,  мовчки  опустивши  голови.  Лише  Ніна  так  і  лишилась  сидіти  за  столом…

-  Пашлі,  Ніно!  –  гукнув  він.

-  А  я  не  грузила,  щоб  розгружати…

         Той  слід  від  акції  «Діти-дітям»  зостався  в  її  душі  на  все  життя,  як  і    «прихильність»  і  «захист»  з  боку  профспілкової  лідерки.

Олександр  Петрович  щонайменше  місяць  не  проводив  з  підлеглими  нарад.  Все  був  зайнятий…А  в  наступний  рік  на  такому  ж  листі  поставив  резолюцію  «До  виконання»,  але  іншій  людині.      

 
 

 

 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442352
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.08.2013
автор: Тамара Васильєва