Я признаюся, земле, тобі,
Що закоханий я з головою,
Що не маю тоді я спокою,
Коли бачу потребу в мені.
Золотаві пшеничні поля
І ліси у пташиному співі,
Я буваю в великому гніві,
Коли хтось обража немовля…
А на тебе, як пси із тічні,
Набігають не наші вельможі,
Правда, наші на них дуже схожі,
Чути лозунги їхні гучні.
Ми на грудях пригріли змію,
Що так прагне народ покусати,
Їм, насправді, на нас наплювати,
Вони прагнуть розбити сім’ю.
Бо живемо ми дійсно в раю…
Хіба можна тебе не любити?
Ми зумієм тебе захистити…
Я ж тебе, Україно, люблю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441262
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.08.2013
автор: Віталій Назарук