Я заплющила очі.
Це таке відчуття! Тобі ніколи не уявити. Весь світ- лише твій. Стояти посеред вулиці і не боятися, що зіб'є машина. Ходити по кафешках, музеях, квартирах. І знати, що кожі двері будуть відчиненими. Що ніхто тебе не виштовхає і не покарає. Бо у світі більше не було людей. Лише одна я. Як я тут опинилась? А хіба це важливо? Під сонячним небом, посеред велетенського житлового масиву, в оточенні сотень тисяч сонячних зайчиків знаходилась остання жителька цієї планети. Але прийшли хмари і почався дощ, що затопив все місто. Рівень води піднімався і піднімався, доки не накрив найвищі будинки. Дивно бачити звичні вулички під водою! Хтось стиснув моє горло в грубих долонях. Ти кричав: "Дихай!" А я не могла дихати. І знову крик розірвав навколишній простір, відбився ехом від сплетіння моєї свідомості. "Дихай!" Це ж так просто. Втягнути в себе повітря. Але ж я в воді! Треба гребти руками, випливти на поверхню. Кілька рухів. Провальна затія: я навпаки впала ще глибше. Чи це рівень води піднявся? "Дихай!" О, як ти вже дістав. Не можу я дихати, НЕ МОЖУ! А ти впертий. Не здаєшся, хоч я тебе і не бачу. А, он ти де. Несподівано так опинився в каламутній воді. Зовсім поряд. Але це вже не було важливо. Бо перед очима попливли різнобарвні кола. Образи з підсвідомості. Дивні звуки, схожі на безперервне пищання. Ну от і все, мабуть. Раптово, відчуваю, як твої теплі губи торкаються моїх. Ти видихаєш залишки повітря в мене. Втягую все, до решти. Так багато! Не дивно, що ти кричав так довго! З високого неба десь там, над товщею води, б'є блискавка. Синій розряд прошиває наскрізь, я здригаюся. Ще раз. І ще. Закриваю очі, не витримуючи яскравих спалахів навколо. Втягую воду. Якщо помирати, то пошвидше. А нею, виявляється, можна дихати. Відчуваю, що мої сили зростають, відштовхуюсь від тебе ногами і вистрибую з океану. Не втримавшись на ногах, падаю. "Тихо, тихо! Не вставай. Тепер все буде добре,"- звертається до мене лагідний жіночий голос. "От бачите, витягли! Я ж казав продовжувати реанімацію,"- ще одне джерело шуму розірвало мої барабанні перетинки, що так звикли до тиші. "Де він?"- це вже я пробую щось сказати. Правда, виходить одне хрипіння. "Що? Повтори повільніше,"- хтось таки звернув на мене увагу.
- Де. Він. Де він?
- Ти про того хлопця, що вів машину? - я уявлення не мала, про яку машину вона говорить. Але інтуїція підказувала, що моя співрозмовниця права.
- Так. З ним все добре?
- Він помер хвилину тому. Мені дуже шкода.
Сльози потекли по обличчю. І я відкрила очі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439422
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.07.2013
автор: fire_maroder