На місці не сидиться ну ніяк, -
Гукають нерозв”язані проблеми.
Хоча, по правді, той я ще “козак”,
Місцями проржавіли пружні клеми.
Ось заглядає Місяць у шибки,
Такий похмурий. І мені не спиться.
Бо справи знову стали на дибки.
І знов складаю план. Бо так годиться.
Тож завтра – знову день. Та втома вже
Бува, хапає міцно за зап”ястки.
Нехай мене вже небо вбереже,
Щоб не зазнати в помислах поразки.
Із Місяцем лиш я, одна, як перст,
Й гадаю, чи настане день прийдешній?
Він продиравсь крізь хмарний Еверест
І промінь простягав мені, сердешній.
Чи йдуть по променях у ті світи,
Звідкіль ще не верталися ніколи?
Нема там болю, зради, пустоти.
Неоране у зорях небо – поле.
Чи я боюся, що туди візьмуть
І не спитають, чи я йти готова?
Ні, не боюся. Я знайду, мабуть,
У далечінь дорогу яворову.
Тихенько ходить, як навшпиньки, смерть,
Дана мені від роду, власна. Власна.
Й охороня, допоки круговерть
Навкруг мене тихенько не погасне.
Чужу не прийму. Лиш свою візьму.
Вірніш, вона візьме мене за руку
І поведе. У світло. Чи в пітьму?
А Місяць споглядатиме без звуку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436263
Рубрика: Езотерична лірика
дата надходження 09.07.2013
автор: Ліоліна