Жили тихо підлі люди,
Раді були панувати всюди.
Там висушили добру річку,
аби зростити бурян-свіріпку.
Тут вирубали ліс густий,
щоб стояв завод прудкий.
Знишили плин природи,
розтопили вічні води.
Розпочали криваву війну
на останю землі доньку,
бо згубили іі вітра-брата
і захапали вони багато.
Здобули людці прокляті
руйнівні цунамі, бурі люті,
надтривожні землетруси,
повноводніі потоки,
суховії на тривалі роки.
Та нічого не змінилось
горе знову повторилось.
Біда людей не вчить
що з природою у мирі
треба вічно жить.
Дехто б'є у дзвін тривогу
та нема надіі на підмогу.
Ми розруху породили,
матінку природу задушили,
щоб вона страждала
і добро своє віддала.
Та немае права на життя
підле та зрадливе дитя.
То ж карбуйте цюю думку
перш ніж згубити коріння.
Посійте краше насіння
у похмурому садку.
Дайте краплинку водиці
кожній сиротині-живиці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433564
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.06.2013
автор: Стратонік