А пам*ятаєш ми сиділи фонтані біля кінотеатру?Я любив класти твої ноги собі на коліна,а ти дивилась в лляного кольору небо і сміялась...Ти любила яскраві барви в усьому-в одязі,в музиці,в природі,в поезії: вони дивним чином тебе надихали,підкреслюючи твою і без того чітко виражену холеричність.Я інстинктивно відчував в тобі те,чого не вистачало мені самому:сонячності,життєлюбства,якоїсь глибинної,безпричинної,наївної радості.
Я весь час поривався тебе поцілувати,а ти не хотіла:соромилась на людях,мені ж було все одно-в мене в руках було ціле небо,,в мене була ти:моя чаша Амріти,моє Безсмертя,солодка і ніжна,маленька Ассоль.
От тільки вітрила наші виявились нікчемними:не пристосованими навіть до львівських дощів,а не лише до бур і шквалів життя в цілому.
Ти любила всілякі небилиці,казки,перекази,легенди,і сама ти була для мене дівчиною з міфу:таємничою,намріяною і завжди недосяжною...
P.S Ти була така гарна в той день:у строкатій циганській спідниці-зіткана з вітру,любові і абсолютної свободи.
А я...я був всього лиш хлопчиком,який тебе любив!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432621
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.06.2013
автор: Той,що воює з вітряками