Танцювали в угарнім диму воскотілі свічі,
Лоскотав прохмелілий запах слабкі тіла
І скотившись донизу, хоч страшно та голос кличе
Для хоробрості духу, щоб дозу свою влила.
У хвилини тремтіння підвищений штучно градус
Рятувальним човном віднесе на глибоке дно.
Він вже має свою безперечно важливу владу
І решітку з туману, що дивиться у вікно.
Незалежна залежність – тавро на усій системі,
Ще не списані з лав, як щоосені з нив – сухостій.
Подивитись у сутність страшній і реальній проблемі,
Поможи, не соромся, людині по духу близькій.
Не рахуй глибину і тривожну надмірність стадій.
Краще виміряй біль, що за потягом згубних рис,
Поглинає усі – виліковно-хронічні вади
І штовхає у сни…, у далеку зморену вись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431311
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.06.2013
автор: Любов Чернуха