ХЛІБОРОБСЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ.

(Штрихи  до  портрета  однієї
української  сім’ї  в  Португалії)

1.
Вперше  Василь  ступив  на  португальську  землю  в  середині  листопада  2000  року.
День  тоді  видався  прохолодний  і  дощовий.  В  душі  у  Василя  закралось  якесь  не  зовсім  зрозуміле  хвилювання  від  побаченого  і  думкою  про  майбутнє.  Адже  їхав  молодий  український  хлібороб  з  буковинського  села  в  далекий,  ще  незнаний  світ  з  надією  знайти  добру  роботу  ближче  до  своїх  знань  і  здібностей.  Тривожний  сумнів  дещо  розвіяв  двоюрідний  брат,  який  щиро  зустрів  Василя,  дав  притулок,  допоміг  в  пошуках  роботи.
Сільський  хлопець,  який  змалечку  привик  до  праці,  освоював  роботу  досить  швидко.  У  ньому  бачили  сумлінного,  серйозного  працівника.  Вдень  Василь  працював,  а  ввечері  самотужки  вперто  і  наполегливо  вивчав  португальську  мову.  Він  розумів,  що  це  йому  буде  потрібно  тут,  на  цій  землі.  На  перших  порах  перебування  в  Португалії  Василь  зазнав  багато  різних  труднощів,  як  і  до  речі,  більшість  наших  земляків,  але  інтуїція  підказувала  не  здаватися.  І  ось,  одного  разу,  зовсім  випадково,  доля  звела  його  з  теперішнім  патроном-аграрієм  Мануелом  Франсішко  Лая,  який  обробляє  землю,  вирощує  сільськогосподарську  продукцію  і  продає  її.  Спочатку  була  робота  тимчасова,  де  Василь  показав  свою  працелюбність,  вміння  працювати  з  технікою,  добросовісне  виконання  роботи.  Португальцеві  це  сподобалось  і  він  запропонував  перейти  до  нього  на  постійну  роботу.  Василь  пропозицію  прийняв,  адже  цю  роботу  він  знав  ще  з  дитинства.  Батько  Василя  все  своє  життя  пропрацював  в  колгоспі  механізатором,  то  і  синові  прищепив  любов  до  сільськогосподарської  праці.  Василь  в  розмові  згадує:  «Техніку  я  люблю  з  дитинства.  Пам’ятаю,  як  батько  вчив  мене  азів  механізаторського  ремесла.  До  армії  я  вже  вільно  працював  на  тракторі,  а  після  повернення  продовжив  цю  роботу».
Василь  знайшов  тут,  на  чужині,  своє  покликання  хлібороба.  Адже  працює  він  в  Мануела  Лая  (с.Понтіш,  неподалік  від  м.Сетубал)  вже  скоро  3  роки  і  нарікань  як  з  боку  Василя,  так  і  з  боку  патрона  

немає.  Стосунки  склалися  добрі.  Життя  вже  дещо  навчило  Василя  поводження  з  землею,  він  любить  цю  роботу  і  віддається  їй  з  душею.

2.
В  кінці  2001  року  до  Василя  приїхала  його  дружина  Мар’яна,  яка  теж  пішла  працювати  разом  з  чоловіком  до  М.Лая.  Вона  займається  вирощуванням  овочів  в  теплицях,  працює  на  збиранні  моркви,  капусти,  картоплі,  перцю,  бобових  культур,  а  також  підготовляє  готову  продукцію  до  відправки  споживачам.  
Для  молодої  жінки  та  матері  часом  буває  виснажливою  багатогодинна  робота  на  полі  в  спеку  чи  в  дощ,  але  Мар’яна  тепер  вже  більше  оптимістична  тому,  що  зараз  вся  сім’я  Ілюків,  а  це  –  Василь,  Мар’яна  і  чотирирічний  син  Георгій,  вже  всі  разом,  тут  в  Португалії.  А  раніше,  як  згадує  Мар’яна,  не  одну  ніч  проплакала  в  подушку,  думаючи  як  росте  маленький  син,  який  залишився  вдома  з  бабусею,  і  батька-матір  він  знав  заочно,  бачив  їх  лише  на  фотографіях  і  зрідка  чув  голос  по  телефону.  Хоч  клопотів  сімейних  в  Мар’яни  тепер  добавилось,  але  разом  із  сім’єю  веселіше  і  на  чужині.
В  сім’ї  Ілюків  панує  злагода  і  любов.  Василь,  як  чоловік  і  як  батько,  завжди  є  опорою  для  Мар’яни  і  маленького  Георгія.  До  речі  сказати,  що  Василь  не  любить  заглядати  в  чарку,  як  це  роблять  деякі  наші  земляки,  які  «відірвались  від  рідних  берегів  і  пустились  за  течією».Хай  це  буде  повчальним  для  них,  бо  тут,  на  чужині,  це  відчувається  гостріше,  як  вдома.  Людей  женуть  сюди  матеріальні  нестатки,  а  не  проблеми  «розслаблятись».

3.
Стосунки  між  патроном  Мануелом  Лая  і  сім’єю  Ілюків  склалися  дуже  добрі,  як  по  португальських  мірках  таке  рідко  буває.  Сеньйору  Мануелу  поталанило  на  роботящих  українських  емігрантів,  які  вміють  добре  працювати,  знають  і  розуміють  працю.  Василь  з  роду  потомственних  хліборобів  став  не  замінимою  опорою  для  патрона.  Він  не  тільки  добре  справляється  з  сільськогосподарською  технікою,але  і  виконує  допоміжні  роботи  в  господарстві:  проводить  полив  агрокультур,  доставляє  вирощену  продукцію  на  бази  і  торгівельні  установи,  допомагає  на  вечірньому  базарі  тощо.


Мар’яна  жартує,  що  тут,біля  чоловіка,освоює  професію  механізатора  і  після  повернення  на  рідну  землю  зможе  управляти  трактором  не  гірше,  як  Паша  Ангеліна.
Працюючи  тривалий  час  в  Мануела  Лая,  сім’я  Ілюків,  безумовно,  збагачується  аграрним  досвідом  і  повернувшись  згодом  на  Україну,  зможе  серйозно  продовжити  аграрну  справу  на  більш  високому  європейському  рівні,  якщо  цьому  буде  сприяти  політика  нашої  держави.  Тому  позиція  цієї  сім’ї  –  це  віддати  в  день  виборів  Президента  України  свої  голоси  за  сильного,  мудрого,  серйозного  кандидата,  який  буде  керуватись  загальнонародними  інтересами.
Щасти  вам  Василю,  Мар’яно  і  маленький  Георгію.


Червень  –  липень  2004р.  м.Сетубал  (Португалія).
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422899
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.05.2013
автор: Сетубальський