Ми всі колись впадемо,
Закінчивши політ,
Нічого не візьмемо
З собою в інший світ.
Замкне століття коло
І сім мільярдів нас
Поздмухує спрокволу
Його величність Час.
Прожектором уяви
Вдивляюсь в тьму віків
І бачу в його сяйві
Далеких прабатьків.
Кров їхня в моїх жилах
І мрії, і пісні,
І муки їхні, й сила,
І віра-все в мені.
Горять,горять не гаснуть
Правогнища в пітьмі
І мамонтове м'ясо
Печеться на вогні.
В лісах, печерах,горах
Ті вогнища горять,
Ті ж самі світять зорі
Що й зараз мерехтять.
Дитячі ручки вперто
Тяглися до зірок,
Всміхався Місяць тепло
І мудро, як пророк.
Від Єви і Адама
І до космічних днів
Я б знать хотів напам'ять
Далеких прабатьків.
Це їхньою любов'ю
Зігріті ми щодня
Це їхнім потом,кров'ю
Освячено поля.
Тому такий він ситий
Наш чорний чорнозем
Тому так маки в житі
Палахкотять вогнем.
Не випало ні ланки
З живого ланцюга ,
Щоб я червневим ранком
Міг крикнути Богам:
"Я повернувся знову,
Вітаю вас,Боги!"
Я ланка ланцюгова
Життєвої жаги.
Радію,що не крайній
Я в ланцюзі життя...
Тож будем жити далі
Заради майбуття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421626
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2013
автор: Михайло Гончар