А ти люби, і байдуже, що було.
Нехай боліло, може, і пекло.
А ти живи, погане вже минуло.
Хоча, можливо, ще не зажило.
А ти люби, нехай і не взаємно,
Нехай і холодно у тебе на душі,
Хай не тобі вона писатиме вірші,
Але повір - їй це буде приємно.
А ти чекай, хоч може на тепер
в її душі ще не знайшлось кохання,
та знов і знов розтерзують вагання,
що ж то таке, ота диво-любов?
Чи тиха пристань чи все ж океан,
Коли мурашки бігають по шкірі,
Коли у двох, як здичавілі звірі,
Коли ледь-ледь оговтуєшся з ран.
Можливо коли просто разом легко,
І посміхаєшся як бачиш дідусів
І розумієш, будете старенькі,
То це вже точно, що тільки разом.
Твоя надійна тиха ніжна пристань,
Нарешті серце віднаходить штиль…
А так хотілося високих хвиль,
Ну а знайшлося – таке рідне щастя.
А ти чекай, до неї ще дійде.
І не засуджуй, що поки не баче.
Ти ж сам колись читав сестрі казки,
А їй от їх навіть вплітали в кіски.
А ти не злись, їй же потрібен час,
Вона подякує, бо ти в неї найкращий,
По правді, й перший рідний – справжній.
Не було б їх, то не було б і нас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419621
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.04.2013
автор: Незрозуміла