Цього дня він прокинувся пізно ввечері. Сусід уже сидів за комп’ютером. Але павук не знав, що то таке. Якісь гори, екран, плоска поверхня з впадинами і виступами, куди час від часу натискає його співкамерник і звичайно його власна домівка, куди він поселився недавно. Взагалі, затишно, тепло спокійно, але інколи трапляється гуркіт, запалюється промінь світла і щось починає їхати прям коло його ліжка. Якісь гвинтики, шестірні, катки. І якщо вчасно не втекти, можна відразу і віддати Богу душу. Дві ноги павука там і лишились ще, коли він селився і був зовсім не обізнаний.
Він любив ось так визирати з-під шматка бездушної пластмаси, спостерігати за своїм побратимом по кімнаті, який зовсім його не боявся і не намагався задавити чи засмоктати його до якоїсь штуки, яка швидко-швидко втягує повітря і від якої не врятуєшся, про неї павук знав з бабусиних переказів і одного разу бачив на власні очі. Видовище з малоприємних, чого тільки не понапридумують ці дивні істоти.
Ось і сьогодні, як завжди: в той же час, на тому місці, з тим самим ритмом відбивання своїми лапками(які були в мільйони більшими від павучих) по тій плоскій штукенції, яка, чесно кажучи і розбудила павучка, він зустрів свого новоспеченого «друга».
«Друг» з ніжністю відносився до комашки, у його житті не було більше нікого, з ким би він міг проводити вечори, ніхто не міг розділити його горе, радість, фатум. Інколи він приносив йому мушок, яких вдавалося час від часу діставати між стареньких дерев’яних вікон. «Дружба» міцнішала день до дня. Павучок жив у принтері і кожного вечора з’являвся, щоб провести час у людській компанії.
Людській? Навряд-чи, у компанії того, від якого відмовились люди і який сам відмовивсь від людей. Павучок був єдиним порятунком. Лишалося лише берегти його. Коли він не вилазив, «друг» вмикав і вимикав принтер, ні, не для того щоб друкувати, просто, щоб створити звук і витягти свій «порятунок від самотності».
Боже, як павук боявся цього звуку, було в ньому щось чаруюче і зловісне(павуки люблять звук скреготання, це нагадує здобич), але в даному випадку здобиччю міг стати сам павук. Він прожогом кидався «надвір», вирячивши очі, які вже й без того пнулися випасти додолу, доводилося підтримувати їх двома передніми лапками…
Але тут був «друг». Він бачив, як павучок жахався, з часом він став відчувати його. І непотрібно було бачити комаху, Людина і так знав, що переживає павук, коли вони зустрічаються. Отож, «друг» брав його лагідно на руки і заспокоював, як міг, як можна заспокоювати кохану людину, коли стається чергова катастрофа в житті і треба «підкласти груди під сльози», як можна заспокоювати рідну дитину, як можна підтримувати справжнього друга. Вони звикли одне до одного. Їм ніхто не був уже потрібний. Самотність міцно в’язала їх павутинням, зв’язувала і неможливо було розірвати ці віковічні пута між Людиною і природою навіть в цьому світі техногенезу, синтетики, «штучності» почуттів і речей. Два «викидні суспільства» знайшли свої місця на літаку «Життя».
Павук був останнім з Природи лояльним до цієї маси істот, «друг» був останньою Людиною на Землі, вони були приречені.
Принтер почав друкувати, павук почав помирати. Народжувалася книга, помирало останнє створіння на Землі, з якими могла жити в мирі Людина.
Народжувалася «слава», яка розбила Людину, зробивши істотою. Помирали всі «НЕпродажні» почуття на Землі. Кохання втопилося, кинувшись під різку хвилю чергового цунамі в Японії. Віру розніс за вітром ураган. Надію закидало снігом. Дружбу розбив параліч землетрусу. Людськість зникає…Почало відмирати «життя» на Землі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416452
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.04.2013
автор: Maxym_Grigorenko