Страшно звикнути, що ти поруч.
А там раз - і тебе нема,
Я стою одна біля вікна
І сьорбаю давно остогидлу каву.
Ти всміхнешся мені лукаво.
Знову, уже в котрий раз.
Нам повітря було мало,
Та й, по правді, було мало нас.
Все швидше спливає час,
Цікаво навіщо чекаєм суду.
Давно вже не мій, він – ваш.
Та знову все ж трощить лиш мою посуду.
Люди, невже вам байдуже на нас,
Сучасних Ромео, і давню Джульєтту?
Шкода, коли знову до мене прийдеш,
Відішлю в мармурову (по далі) печеру.
Ось знов на годиннику 20:15,
Досьорбала чашечку, тепер чаю.
Закохані гірше сплять,
А вільна – без змісту страждаю.
Як важко, то я прощаю,
Навіщо мені тягар.
Окрилено покохаю,
Страждання ж це також дар.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416261
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2013
автор: Незрозуміла