Сальвадор Бермудес де Кастро (Іспанія) , Араб

Високо  в  небо  листя  піднімає  
струнка  самотня    пальма  Ельб-кеді,
коли  крізь  її  крону  сонце  проникає,
ллючи  свинець  гарячий  по  землі!

І  небозвід  палає  в  пурпуру  величчі
промінням,  що  вже  притягає  ураган.
Пісок  стає  пекучим  і  неначе  кличе,
щоб  кратер  вогняний  відкрив  отут  вулкан.

У  крила  швидкого  Самума  закидає
піску  палючого  вертіння  суховій,
і  в  ньому,  рвійному,  червоно  відбиває
проміння  сонця  блиск  гарячий  свій.  

Серед  піску,  що  купіллю  вертиться
біля  поламаних  старого  Сфінкса  ніг,
кінь  бойовий  стрімкий  арабський  мчиться;
Каїр  видніється  у  світлі  вдалині.

Лети    вперед,  дикий  гнідий,
лоб  звівши  безпечальний,
так  щоб  пустині  край  піщаний
у  своїй  величі  повстав.
Ми  тут  одні  –  твій  рух  живий
стрясає  мирних  снів  обитель;
Вдихай,  щоб  як  і  твій  велитель,
вітер  свободи  в  грудях  мав.

Палац  з  його  високим  муром
мені  свободу  не  приносить.
Невже  мені  його  пишнот  задосить,
якщо  я  вільний  тут  завжди?
Хто  не  покине  ради  моря  
струмки  мізерні,  льодянії,
або  троянди  кущ  Александрії
заради  пальми  Заеди?

Шепіт  квіток  тут  не  почує,
як  лине  вітер  тиховійний,
не  чує  усмішка  спокійна
струмка,  що  мутить  тишину,
бо  хриплий  вітер  тут  гуляє
не  зупиняючи  навалу,
але  в  топазах  і  в  коралах
тут  бачу  неба  вишину.

Сонце  спинилось  в  зеніті
щоб  глянути,  як  я  скоро
крізь  вогняне  шугаю  море
разом  з  моїм  огиром  гнідим.
Він  своїм  бігом  неупинним
слідів  людини    не  руйнує  –
лиш  я  всевладно  тут  царюю
із  ураганом  цим  одним.

Бог  дочкам  і  синам  Європи
дав  міста,  сади  чудові,
й  там,  серед  танців  і  любові,
усіх  рабами  їх  зробив.
«Працюй!»    -  говорить  християнам,
а  для  лінивого  араба:
«Для  вільного  є  інша  зваба  –  
пустиню  я  віддам  тобі».

Коли  з  досвітньою  зорею
приходить  ранішня  година,
на́вскіс  беру  карабіна,
верхи  на  вірному  коні.
І  в  тінях  Сфінкса  та  царських  гробниць
даю  вірному  закони
й  невірному  заборони,
котрі  належать  лиш  мені.

Простір  без  кінця,  безмірний!
Перша  солодка  колиско!
Чи  сонце  ясне  своїм  блиском,
чи  місяць  у  тобі  відбивсь.
Хіба  для  мене  так  важливо
про  життя  мріять  в  садах  нині?
Я  хочу  жити  у  пустині
і  хочу  вмерти  де  родивсь.

Де  груди  вродливої  назареянки,
що  піднімаються  високо,
тріпочуть  біля  мого  боку,
їх  не  мучить  страх  даремний.
І  тисячі  рабинь  пестливих,
що  мають  ніжну  вроду,
ідуть  давати  насолоду
самоті  мого  гарему.

І  на  повільному  верблюді,
де  срібла,  золота  запаси,
мавр  під’їжджає  коренастий,
жаді́бності  і  спеки  плід.
І  між  подушками  м’якими
християнин    мляво  дрімає
й,  наляканий  весь,  відчуває
свого  господаря  прихід.

І  християнка  чарівлива,
неначе  пальма  та  висока  –
грузинка  чиста,  чорноока,
пророка  Гурія  –  люби!
Для  мене  все:  вуаль  і  шалі,
сандал,  перлина,  що  так  грає;
Алах  з  небес  мене  вітає:
все,  все  належить  це  тобі.

В  перламутровому  небі  сонце  сяє,
свинцю  пекучого  скидає  брус;
Невірний  на  сідлі  м’якому  утікає,
напівзакутаний  в  наївний  свій  бурнус.

Звільняючи    вуздечку  для  простору
і  ятаган  стискаючи  в  руці  своїй,
біжить  невірний  так,  що  дуже  скоро  
свій  рід  побачить  в  далині  ясній.

Чванливістю  й  любов’ю  його  ум  залитий,
про  дочок  Ізмаїла  думає  щодня,
біжить  невірний,  геть  піском  сухим  обвитий,  
що  піднімає  вверх  галоп  його  коня.


Salvador  Bermúdez  de  Castro
El  árabe

¡Qué  gallarda  levanta  su  follaje  
la  palma  solitaria  de  Elb-keddí,  
cuando  penetra  el  sol  por  su  ramaje,
lanzando  a  plomo  su  calor  allí!

El  firmamento  en  púrpura  se  inflama
con  los  rayos  que  arrastra  el  huracán,
y  está  ardiendo  la  arena,  cual  la  llama
que  se  eleva  del  cráter  de  un  volcán.

En  alas  del  Simún  veloz  se  arroja
torbellino  de  arena  abrasador:  
y  refleja  al  través,  flotante  y  roja,  
la  luz  del  sol  su  ardiente  resplandor.

Entre  arena  que  baña  resonando
de  alguna  antigua  Esfinge  el  roto  pie,
el  árabe  corcel  va  galopando:
El  Cairo  al  lejos  relumbrar  se  ve.

Sigue  así,  fiero  alazano,
alza  la  frente  serena,
que  ya  el  desierto  de  arena
se  ostenta  en  su  majestad.
Ya  estamos  solos:  tu  brio
sacuda  el  plácido  sueño:
respira,  como  tu  dueño,  
el  aura  de  libertad.

El  palacio  entre  sus  muros
no  me  ofrece  independencia:  
¿Qué  me  hiciera  su  opulencia,
cuando  vivo  libre  aquí?  
¿Quién  por  el  mar  no  dejara
la  fuente  mísera  y  fría,
o  el  rosal  de  Alejandría.
por  la  palma  del  Zaeddí  ?

El  murmullo  entre  las  flores
no  escucho  aquí  de  la  brisa,
ni  la  plácida  sonrisa
de  pacífico  raudal:
pero  corre  ronco  el  viento,
sin  parar  su  vuelo  un  monte:
pero  miro  un  horizonte  
de  topacio  y  de  coral.

El  sol  detiene  su  giro
por  contemplarme:  navego
por  un  piélago  de  fuego,
sobre  mi  hermoso  alazán:
él  no  borra  en  su  carrera
la  huella  de  paso  humano,
que  yo  reino  soberano,
donde  reina  el  huracán.

Dios  a  los  hijos  de  Europa
dio  ciudades  y  jardines,
y  entre  danzas  y  festines,
los  hizo  esclavos  allí.
«¡Trabaja!»,  dijo  al  cristiano:
pero  al  árabe  indolente,
«Sé  tú  libre,  independiente:
el  desierto  es  para  ti».

Cuando  la  luz  de  la  aurora
el  horizonte  ilumina,
tercio  mi  fiel  carabina
sobre  mi  ardiente  corcel.
Y  a  la  sombra  de  una  Esfinge,
de  las  tumbas  de  los  reyes,
doy  soberano  mis  leyes
al  creyente  y  al  infiel.

¡Espacio  sin  fin,  inmenso!
¡Mi  primera,  dulce  cuna!
Bello  si  el  sol,  si  la  luna  
refleja  su  luz  en  ti.
¿Qué  me  importa,  entre  jardines,
un  sueño  de  vida  incierto?
quiero  habitar  el  desierto:
quiero  morir  do  nací:  

Donde  el  pecho  de  una  hermosa,
al  nazareno  arrancado,
palpita  tierno  a  mi  lado,
sin  terror  y  sin  desdén.
Y  de  mil  bellas  esclavas
los  halagos  y  caricias,
van  a  colmar  de  delicias
la  soledad  de  mi  harén.

Sobre  el  camello  indolente  
cargado  de  plata  y  oro,
se  acerca  doblado  el  moro
de  codicia  y  de  calor.
Entre  mantas  y  cojines
muellemente  recostado,
el  nazareno  espantado
siente  venir  su  señor.

La  cristiana  de  ojos  negros,
cual  la  palma  deliciosa,
la  georgiana  pura,  hermosa,
del  profeta  bella  Hurí,
para  mí  todo:  las  perlas,
el  sandal,  chales,  velos:
Alá  me  grita  en  los  cielos,
todo,  todo  es  para  ti.

Y  en  un  cielo  de  nácar  el  sol  brilla:
a  plomo  lanza  su  radiante  luz:
corre  el  infiel,  sobre  la  blanda  silla,
medio  envuelto  en  su  cándido  burnúz.

Y  soltando  las  riendas  relumbrantes,
y  apretando  en  su  mano  el  yathagan,  
corre  el  infiel,  que  pronto  los  turbantes  
de  su  tribu  a  lo  lejos  brillarán.

De  ambición  y  de  amor  su  mente  llena,
del  botín  y  las  hijas  de  Ismael,
corre  el  infiel,  envuelto  entre  la  arena
que  levanta  el  galope  del  corcel.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412856
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 26.03.2013
автор: Валерій Яковчук