Пам’яті Сашка Качуровського, що його так безжально поглинула вода…
О Господи, скажи, що гірш є смерті?
Чи гірш є щось від чорної біди,
Що юний вік укоротити сміла,
І попливла в незнані нам світи?
О смерть злорадна, в розквіті років
Ти юну душу викрасти посміла,
Лиш рідне тіло для його батьків
Так нагло і зухвало залишила…
Є різні люди: злі, дурні, невдячні,
Та ангела забрав Ти навесні,
І світло разом з ним. Стає аж лячно,
Що він прийде хіба що уві сні…
О земле рідна! Родиш, забираєш,
І світ цей розпізнати не даєш.
Комусь таку можливість залишаєш,
Комусь життя могилі віддаєш...
Тебе нема, нема і Твого слова,
Та Бог – то справедливість, як-не-як,
Ми погляд Твій, усмішку, рухи, мову
Назавжди збережем в своїх серцях!
І рідні, близькі, друзі, всі, хто знають,
Навіки пам’ятатимуть Тебе!
Лиш ясна згадка сумом сповиває,
Тебе ж хіба земля лиш огорне...
О, як жорстоко в світі повелося:
Нас покидають чисті, світлі, щирі…
Провести в вічний путь нам довелося.
І що тепер? Лиш пустка у квартирі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411564
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2013
автор: Софія Пасічник