(передмова до повісті «Батальйон смерті»)
«На осінньому вітрі
Збираю каміння…»
(Танеда Сантока)
Я не хотів писати цю повість. Більше того – я був просто впевнений, що я ніколи не стану писати про те, що довелось мені пережити, побачити, почути в армії під час служби у 1983 – 1985 роках. Нормальна людина просто не повинна бачити все це. Цього не повинно бути ні в армії, ні в будь-якому мініатюрному світі в якому жили і живуть люди. Про багато чого побаченого я так і не написав і не напишу – даруйте мені за це. Були речі занадто огидні і потворні – перо протестує, відмовляється служити. У ті роки в мене взагалі була думка, що це все неможливо описати. І ніхто про це не напише, бо не дозволять. Та й не зможе – слова і образи бліднуть. Тільки Данте і Сайгьо наважились писати про пекло – наважились сказати, що вони зійшли у самі його глибини і повернутись назад. Хоча серед солдат ходили чутки про якогось хлопця, що наважився, спробував цей світ описати, але йому, звісно, не дозволили все це опублікувати. Як виявилось, спроби писати про це були не тільки в нього – багато людей спробували зобразити внутрішній розклад армії в кінці епохи маразмів.
Те, що я бачив і що пережив, те, що пережив не тільки я – ціле покоління юнаків сповнених мрій та ідеалів – цього не повинно бути. Армія повинна бути інакшою. Я не є пацифістом чи хіпі – я прекрасно усвідомлюю, що поки існує світ, допоки існує держава і людське суспільство, армія мусить бути. Але вона повинна бути інакшою.
Я пішов в армію добровільно. Не уникав, не тікав армії. Більше того – я хотів служити в армії. Але я хотів служити в іншій армії. Сподіваюсь, що в сучасних арміях багато чого змінилось на краще, і тих жахів, які довелось побачити нам просто вже немає. Але тим людям, які витримали це все, або не витримали і загинули слід поставити пам’ятник. І нехай ця повість буде цим маленьким скромним пам’ятником. Я не знаю, наскільки мені вдалось виконати це моє надзавдання – я побачив і можу написати тільки про якісь крихітну частку тих жахів, які відбувались у час занепаду епохи.
Я не знаю яка атмосфера панує в арміях деяких країн зараз – я не можу писати про те, чого я не бачив. І я пишу не про це. Дуже багато людей пройшли через все це або навіть через набагато гірше, багато хто не повернувся з тої армії або повернувся в цинковій труні чи повернувся – але скаліченим – фізично або духовно. Пройшло більше двадцяти п’яти років – більше чверті віку. Сподіваюсь, що я не розголошую якоїсь «державної таємниці» якоїсь там країни – пройшов час, змінилась епоха. Але досі спогади про ті роки не дають спокою.
Акутагава Рюноске колись написав новелу «Про себе в ті роки». У ній спогади є якоюсь ностальгічною піснею про молодість. Нехай сумною як будь-яка новела Акутагави, але світлою. Я хотів би писати новели про свої світлі спогади, або навіть про світлі моменти понурих епізодів свого життя. Але не можу – я мушу написати про те, про що прийнято зараз забувати. Я намагався написати не про себе в ті роки, а саме про ті роки. Армія як дзеркало відображала ту епоху, те суспільство.
Я ніколи не шкодував, що пройшов через це все. Хоча в ті роки була популярна приказка: «Армія – це школа життя, але краще її пройти заочно». Я не шкодую, про пройшов цю жорстоку школу. Я побачив тодішнє життя таке яким воно було, я позбувся ілюзій щодо людини, суспільства, ідеологій. Я побачив комунізм таким, яким він насправді є – адже в тих військових частинах, у яких мені випало долею служити, комунізм вже був побудований – все було спільним (включно з нижньою білизною) і зникли будь-які стимули до праці. Я з жахом побачив те суспільство яке будувалось, про яке мріяли, оце можливе майбутнє в ім’я якого в свій час знищили, принесли йому в офіру стільки людей, мало повністю не винищили мій народ. Я не став мізантропом, не став ненавидіти суспільство і людей. Я просто перестав боятися. І вибрав свій шлях у житті. Я став переконаним ворогом системи, а не інтелігентом, що постійно сумнівався і задавав питання собі і людям.
Проходили роки. Все побачене і почуте не стиралося з моєї пам’яті. Мені часто снився один і той самий сон – ніби я знову в армії, ніби знову мені йти в караул, їхати в тайгу та «точку», підніматись по тривозі, носити «хебе» і кирзові чоботи. Я прокидався і дивувався, що я знову вдома – я просто не міг в це повірити. І так тривало роками… Іноді йдучи по вулиці Києва задумавшись про щось своє серед натовпу людей я рухом, що ввійшов в звичку, поправляв лямку автомата і схопившись за порожнечу зупинявся – свідомість пронизувала думка сповнена жаху: «Де автомат?! Де я його загубив?!» Я озирався навколо і поволі усвідомлював: «Який автомат??? Ти давно вже не в армії!!!» Я відчував, що у мене з’явився психоз – я боюсь загубити неіснуючий автомат. Я навіть думав купити собі сумку з лямкою через плече, щоб ця звичка зникала поступово, але щось мене зупинило. Інколи в юрбі я озирався навколо і мене не покидало дивне відчуття, що всі люди навколо мене з автоматами, тільки я чомусь не бачу зброю, яку вони тримають в руках, і тільки я один без автомата, беззбройний. Я відчував себе без автомата не просто беззахисним, я відчував себе голим в юрбі одягнених людей… Часто серед ночі я зривався з ліжка – в голові звучав сигнал тривоги який чув тільки я – я зі здивуванням думав – чому так тихо в казармі, чому не чути тупоту чобіт і гамору, чому замовк сигнал тривоги, чому так дивно виглядає казарма? І лише потім говорив собі: «Ти вдома, яка ще тривога??? Лягай спати!!!» Багато років після описуваних подій я кожен день прокидався о шостій ранку бо чув голосну команду днювального «Підйом!!!» і прокинувшись дивувався: «Де я?» Це жило в моїй свідомості, це не давало спокою. Я постійно думав про це все. Я не міг не написати про це все…
(Світлина з мережі)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409714
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.03.2013
автор: Артур Сіренко