Не чужі, не свої, а так, прохожі, двоє випадкових в натовпі, які зустрілись поглядами, просякли усмішками і поспішили далі, в протилежних напрямках, не обернувшись, не згадавши, не залишивши в пам ́яті обриси обличчя – хіба сонячний відблиск, ніби від алюмінієвого крила боїнга десь високо в небі.
Куди ведуть розпечені сухі асфальти? Між трав і неба, ведуть в інші міста, затерті до дір гамором, розмовами, дитячим сміхом, скрипом машин, стукотом і брязкотом будівельних майданчиків, сигналами, обличчями, обличчями... Не чути хіба лише тиші на пустирях і сміттрках. Так само не чути схлипувань малого наляканого хлопчика, загубленого в розпеченому галасливому потоці людей, а мама ще не схаменулась, ще не шукає. Схлипування хлопчика, такого, як ти, такого, як я.
Як воно, коли перед тобою дороги, перехрестя, розвилки, роздоріжжя, а йти – нікуди. Просто небо, просто простір, запашний, блакитний, вільний. Туристи носять в своїх наплічниках звільнення – великих розмірів, що виступає над головами, і робить з них щасливих. Ті, хто тікає від себе, всеодно закінчують в безвиходях, бо тікати треба до себе- від чого завгодно, але всередину. Тоді наплічники не важкі, дороги свобідні, асфальт пахне сонцем, в натовпах не тісно, нові міста - не чужі, завтра – не погрожує. Тоді дихається навіть забрудненим повітрям, і виживається, і живеться. Сигнальні вогні не погаснуть, поки ті, щасливі, шукають і знаходять безлічі душ-близнюків. В випадкових прохожих. В безкоштовних обіймах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409603
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.03.2013
автор: kappa