“Коли ми знаходимось в якомусь віці, нам здається, шо ми завжди такими були. Мені завжди було 17, я завжди їхала у потязі і слухала вірші на плеєрі білого кольору. Плеєри завжди повинні бути білими, а точніше — вони не мають бути чорними.
Я завжди їхала в потязі і дивилася у вікно. Колись, можливо, Бог прочитає це якомусь занадто зацікавленому слухачеві. Колись, можливо, моя сповідь закінчиться і я нарешті її закрию.
Ти, як ворон, прийшов у мій дім на горі з верху і від тебе потрібно тікати, бігти, куди бачать очі і не римувати, Боже, не римувати, бо римувати — це любити. Рима не народжується з ненависті. Я перестану тебе любити тоді, коли перестану писати. Римувати — це відчувати. Боже, навчи мене не римувати! Або навчи мене знову спати.
Я хочу колись написати книгу про тебе, але ніколи не напишу, тому що не напишу.”
Мені було 17 і я знала, що більше ніколи не повернусь, мені більше ніколи не приснишся ти, я більше ніколи не читатиму “Грозовий перевал”. І взагалі, я вірила, що знову зустріну Його, але не повернусь, тому що я, як і ти, ніколи не повертаюсь. Хоча б щось у нас залишилося спільним.
“Про вік писав Бредбері, здається у “Вині з кульбаб” про бабусю, яка зберігала фотографії себе-маленької дівчинки.
“Время гипнотизирует людей. В девять лет человеку кажется, что ему всегда было девять и всегда так и будет девять. ”
То ти — це мої фотографії?
Тоді де ж ті діти, які викрадуть в мене старі фотографії, бо вони належать не мені, а тій іншій дівчинці, дівчинці-мене-три-роки-вбивають-ві-сні, мене ж ніхто вже давно не вбиває. Я ось жива. Живу, дихаю і пишу.
Писати — означає жити. Це майже римувати — любити.
Я поки що не навчилася не писати, а точніше мене ніхто не навчив.”
Три години я завжди залишалася 17 — річною, завжди їхала в потязі, дивилася у вікно і писала книгу, яку колись Бог прочитає, якомусь занадто уважному слухачеві. А далі я вийду і інше моє місто навчить мене не римувати.
“Не писати — означає так само дихати, жити, спати і не відчувати того, про що ти не пишеш.
Не писати — означає не пам'ятати того, про що ти не хочеш забути.
Не писати — це жити тафтологією, синекдохою та алітерацією. Занадто велике нагромадження подій, які створюють цікавий сюжет, але які самі по собі не мають ніякого значення.
Не писати — це відсутність епітетів і будь проклятий той день, коли з мене зробили філолога.
Небо за вікном фіолетове, як діти, чиїм кольором я не хотіла малювати руки у 15.
А потяг все не зупиняється і я залишаюся завжди 17-річною і завжди завтра у новому іншому місті мене навчать не римувати.
-Головне не римувати, - повторюю я собі,- головне не римувати.
А небо фіолетове і нагадує той клятий намальований хною малюнок на моїх руках, який міг би бути синім, якби хтось тоді привіз мені з Індії барвник, який називається Індіго і про який так сильно нагадує це фіолетове небо.
Занадто багато складнопідрядних речень. Коли Бог буде це читати, він пошкодує, що зробив мене філологом.
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409380
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2013
автор: Май...