Іде по трутуарі містом тихим,
жовте листя пролітає
красиво так щой не опишеш,
яка красива осінь то буває.
Так і тихо у її душі,
усе вцей день нагадує про нього
заповнится думками світ,
і відійшли у бік тривоги.
Ледь чути перегук каштанів,
що падають до долу
невидимі павутинки літа манять,
дають то трохи суму то трохи болю.
Колись у двох каштани ті збирали,
і мріяли по те як будуть разом
як дасть дітей їм Бог,
і жити будуть у гараздах.
Та розвіялася ця осіння казка,
розвіялась неначе дим
що забувалась важко,
спомином самотнім та гірким.
Батьки ніяк його за зятя не хотіли
як могла вона так опиралася,
плакала не їла
і від нього ні защо не відмовлялася.
Він був сиротою
з бабусьою лиш проживав,
токарем робив по коридорі
та небагато заробляв.
Оце і стало на заваді
тому й батьки в сімю не принімали,
не були раді
що такого вибирала.
Вони міські інтилігенти,
мріють про зятя мільйонера
щоб не був обдертий,
й був майбутнім мером.
Переживала потрапила в лікарню,
день і ніч рідні чергувались
хотів побачити та марно,
вся рідня проти нього згуртувалась.
А їй брехали що забув про неї,
що хлопець він не вдалий
вже інших клеїть.
Лягла іще у грудні,
а вийшла вже як яблука дозріли
спустошились байдощами будні,
і зовсім не було до сьміху діла.
Та коли вдалось зустрітись,
єдине прошептіла
нехай так буде вже як є на світі,
та душа так цього не хотіла.
І досі наче бачить,
ураз його обличчя зблідле
і сум в очах юначих, наче срібних.
Він гладив її схудлі руки
а по обличчю текли сльози,
плакав із цієї муки
разом бути вже не можуть.
Її сильний та єдиний
коханий, найвірніший друг,
невже не розуміє це родина
як спричиняє скільки мук.
Розлучилися батьки обрали того що хотіли
одружилися...
І таки втілилась батьківська мрія.
Чоловік чудовий,
дуже сильно поважає,
та покохати знову,
вже не покохає.
Всі почуття згоріли,
тієї осені далекої,
коли у двох вони збирали каштани зрілі
так згадує це деколи.
Він виїхав із міста,
у Херсоні одружився
що робити ж було звісно,
там поселився.
Причому жінка була із дитиною
та напевно у душі не було того,
щоб не марити за тією єдиною
кохання свого.
Якось зовсім випадково,
на весіллі і зустрілись
в день такий чудовий,
а почуття нікуди ж то не ділись.
Він запросив потанцювати,
ніжні звуки музики вели в їх світ
лиш де могли вони там побувати,
в минуле ласки ніжних слів.
Минуле яке було з ними,
серце тріпотіло поряд біля нього
скучила за миттями оцими дорогими,
і самі танцювали наче ноги.
Їй хотілось плакати сміятись,
кохання жило поміж ними
та як не перейматись,
коли спливли мов сон години.
Розсталися без слів,
з пекельним болем в душах
поглядом так не хотів,
та мусив.
А потім в місто звістка прилетіла
він загинув,
душа від болю мліла,
та які важкі були хвилини.
Пішов рибалити і не вернувся,
тільки тіло розшукали через кілька діб
вже не проснувся,
історія ця чулась вже від багатьох осіб.
Що сталося?...
Ніхто не знає досі,
чому життя так обірвалося
відтоді і вона не любить осінь.
Невеликим горбиком землі
навіки заховав безмовну таємницю
летять у теплий край ключем журавлі,
повз їхню з ним крамницю.
Адже казка її швидкоминуча,
усе навколо скоро забілієтся
так скучно,
вкриває сніг що на очах уже виднієтся.
Як і її душу,
без нього,
та жити мусить,
дала Ісусу слово.
Лиш усіх благає,
щоб кохання зберігали,
бо хто кохає
тому часу все замало.
І тоді триватиме для всіх осіння казка
яку не зуміла зберегти вона,
не кохати це не важко
лиш коли не проти тебе йде життя.
18 жовтня 2011 року...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406864
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.03.2013
автор: Ель Демір