Нескореній жінці Володимирі Бандері

До  100-  річчя  з  дня  народження  (10.03.1013  р.)

Народилась  тоді,  як  весна  в  край  прийшла.
У  Старому  Угринові  в  світ  привела
Її  мати  Мирося  й  ще  сім  діточок  –  
Не  стелилась  дорога  усім  з  квіточок.
У  гімназії  вчилась,  як  сестри,  брати  –  
У  Стрию.  Із  наукою  була  на  ти.
Як  весь  рід,  так  вона  краєм  рідним  жила,
Просвітницько-культурну  роботу  вела.
За  отця  Теодора  віддалась-пішла,  
Бо  й  сама  священичого  роду    була.
З  місця  в  місце  сім’я  кочувала  –  не  мід,
Їм  драконським  вогнем  влада  дихала  в    слід.
Під  арешт  мужа  брали  чотири  рази  –  
Їх  бісили  борці  за  свободу  й  ксьондзи.
Владимирі  –  одній  із  Бандер,  у  ті    дні
Пощастило  лишатись    на  рідній  землі.
Та  червона  чума,  що  росла,  наче  мох,
В  сорок  шостім  в  в’язницю  забрала  обох  –  
Владимиру  й  отця.  За  указом  згори  –    
Вісім  місяців  мук,  потім  концтабори.
Шість  дітей  їх  в  сирітський  будинок  пішло  –  
Не  набулись,  лишили  державне    житло  –  
Їх  забрала  родина  в  домівки  свої.
Меншенькому  шість  місяців  було  тоді.  
Теодор  у  Мордовії  очі  закрив  –  
Біль  душі  та  фізичний  зігнув  його,  вбив.
Ну,  а  Володимира  жила,  та  хворіла  –    
Серце  було  слабке,  малокрів’я  вхопила.
Десять  років  відбула  в  Сибіру  вона,
Та  спини  не  зігнула,  не  впала  до  дна.
Працювала  на  старшого    «брата»  з  біди,
А  хвороби  –  це  плата  за  тяжкі  труди.
Її  зболену́  всю  і  знесилену  вкрай
Відпустили  додому  у  рідний  свій  край.
Та  її  з  рушником  не  стрічали  в  селі  –  
Приказали  мовчати,  гонили  з  землі.
Відказалась  вона    покидать  навідріз
Те  село,  в  якім  дон,  де  внук  її  ріс.
Коли  вільною  стала  вкраїнська  земля,
Кошт  за  муки  давали  –  вона  не  взяла.
Що  їй  гроші,  як  серце  зламали  навпіл,
Коли  в  нього  неначе  устромлено  кіл,
Як  без  діток  всі  роки,  розбита  сім’я?
І  за  що?  Лиш  за  те,  що  Бандери  сестра.
Лиш  за  те,  що  любила  край  батьківський  свій,
Що  готова  була  ,  як  покличуть,  у  бій
З  тим,    хто  церкви  валив  і    хрести  розбирав,
Що  останнє  зерно    із  мішка  забирав.
Хоч  хворіла,    дав  Господь  чимало  їй  літ  –  
У  вісімдесят  вісім  пішла  в  інший  світ.
Пом’янемо  ж  героїв  і  Володими́ру.
Без  них  нині  не  мали  б  Вкраїни  ми,  миру.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406659
Рубрика: Присвячення
дата надходження 06.03.2013
автор: Крилата (Любов Пікас)