Вже давно затупилася криця,
Тож із дерева тешем мечі.
Біля чистої йдемо криниці,
Чорним брудом туди плюючи.
Ледь тримає земля нас на со'бі
Часто плаче кривавим дощем.
Ненароджені діти в утробі
Смокчуть з мами знедолений щем.
Десять заповідей підзабувши,
Ми псалмуєм тепер до тільця;
І любов до кінця не відчувши,
У шкарлупах ховаєм серця.
Все летить шкереберть, мов у прірву-
Нема світла в тунелі життя...
Де ж той Данко, щоб серденько вирвав,
Щоб при світлі жили до кінця?!
До героїв віднесли тиранів,
Славим їх за кайдани свої;
І бинтуючи колені рани,
Ми наносимо нові собі.
Сохне кров на старій одежині,
Мозолі на руках, як рубці.
Хто ж нам винний?.. Хіба ми не винні,
Що усмішок нема на лиці?..
Під розмірений стук барабанний,
Ми галерно махаєм веслом,
Прославляємо тих капітанів,
Що невміло керують човном...
Схаменися, прозрій, наш народе,-
Варто крицю знайти на мечі!
Не чекаймо із моря погоди-
Бо з тиранів ростуть палачі!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402761
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.02.2013
автор: Віталій Назарук