(фантазія на тему кохання)
Мені не гріє сонце. Мені не пахнуть квіти.
Не можу навіть росам я вранішнім радіти.
Під Місяця тремтливим та ще й холодним сяйвом
Ми бачилися, певно, сьогодні вже востаннє.
Ти повернувся звідти, де я уже померла,
Де слід твого кохання, як пил, навіки стерла.
Не створює кохання палацу із кришталю,
В якому не побачиш ні крихти смутку й жалю.
Воно лише руйнує. Воно лиш забирає
Здоров”я, час і сили, а ще ключі від раю.
Воно лиш на хвилинку залізе, як зміюка,
Прямісінько у серце, як в нору. Серце мука
Стискає в підземеллі розпуки. Ці тортури
Придумав хто? Хто зводив навкруг кохання мури,
Щоб всохло, ніби квітка, що вирвана з корінням
І кинута під ноги чиїмсь лихим велінням?
Чи існувати може, що тане, як льодяник?
Було. І раптом тільки – краплина в світлі тьмянім.
Як сонце зійде, й ніби і не було ніколи…
А Місяць знов рушає у подорож по колу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2013
автор: Ліоліна