"Айстри" ІІч

Вересень  зробив  холоднішим  небо,  а  квіти...  Боже,  яка  краса!  Особливо  айстри!  Саме  їх  так  любила  Олена  Іванівна,  мати  Віри,  Оксанки  та  Жені.  Її  будинок  був  в  самому  краю  села,  де  така  тиша  вечорами,  яку  міг  розятрити  лише  хижий  степовий  вітер  осені  чи  зими.  Айстри  були  насаджені  усюди:  червоні,  рожеві,  білі,  бордові,  та  найбільше  мати  любила  жовті  промінчики  –  жовті  айстри...
- Вони  такі  теплі,  -  все  казала  Олена  Іванівна  до  сусідки  баби  Марічки.
- Та  це  ж  до  розлуки,  Олено!  –  все  наполягала  Марічка.
Мабуть,  як  у  воду  стара  дивилась.  Те  горе  сталось  рік  після  війни.  
     Петро  був  письменним.  Йому  боліла  Україна,  наче  хвора  душа  його  боліла.
     -  Я  докажу  тим  росіянам,  що  ми  українці  –  не  бидло,  не  хохли!  Ми  такі  єдині!  Нашою  мовою  говоритимуть  з  честю!
Про  ці  його  закидони  знали  всі,  попереджали,  щоб  мовчав  (час  був  такий)  патріот.  Не  міг  інакше,  писав  всю  правду,  яку  міг  би  виказати  в  очі  тому,  хто  хоч  насмілиться  тріснути  погане  словечко  в  бік  народу  українського.
- Петре,  досить!  Ми  зможемо  діток  на  ноги  поставити.  Ти  он  як  куєш,  а  я  на  буряки.  Щось  заробимо.  Головне,  що  не  голі,  не  босі,  будиночок  батьківський  маємо.  Підмажемо  глиною,  підведемо,  дров  на  зиму  нарубаємо.  –  Так  продовжувала  б  Олена  Іванівна  ще  довго  і  довго...
- Я  –  патріот  Укра-а-а-а...
Шибка  розбилась  на  мілкі  крихтинки.  Кров,  як  вода  розлетілась  по  стінах,  і  на  ті  квіти  жовті,  на  ті  айстри.
-      Петре,  золото  моє!  Боже,  що  ж  це?!  Вибігла  на  двір,  а  там  –  мертва  тиша...
Дівчата  прокинулись,  сіли  біля  батька,  мати  ридала  не  своїм  голосом,  не  на  своїх  колінах  наче  сиділа.
- Таточку,  я  ж  так  хотіла  тобі  розказати  вірш  про  Україну,  -  ревіла  Женя.  Вона  була  найменшою,  такі  вірші  писала,  що  слухаючи  її,  можна  було  заплакати  тільки  за  рядочок  прочитаного  твору.  Була  найслабкішою.  Хворіла  серцем,  як  і  віршами.  Всю  свою  спостережливу  біль  виливала  у  вірші...  Не  витримало  воно  серце.  Втратила  свідомість...
Той  страшний  день  в  селі  ніхто  не  згадує,  тільки  баба  Марічка:
- Я  ж  казала  –  до  розлуки!
- Та  будь  ти  проклята  ,  стара  відьмо!  –  відказала  на  похороні  тоді  Олена  Іванівна.  Вона  була  глибоко  віруючою  людиною,  та  тепер  зірвалась  наболілим...
- Тобі  того  ж  !  А  ще  віруюча!  –  відрізала  стара  і  пішла  геть  з  тих  похоронів...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396139
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2013
автор: Ліна Біла