(Невигадана історія)
Ганя з маленьким Дмитриком зібрались у гості – бабуся Валя запросила. Вдруге до них приїхала, й запросила. Воно й правда – Дмитрик більш, як три дні, в дитсадочку не витримує - хворіє. Тепер ось запалення легень переніс. Чого ото сидіти в кімнаті, хіба по цих поверхах набігаєшся? А в селі повітря чисте – ліс, ставки:
- Нічого, що діло до зими йде – не надворі житимете, - ласкаво вмовляла Ганю свекруха.
Першого разу вона теж вчасно приїхала. Дмитрику ще й місяця не було - у Гані мастит приключився. Чи груди десь застудила, чи молочко застоялося. Майже без тями лежала. Дитина плаче – наче крізь сон чує. Василь - чоловік, зарадити нічим не може. Носить те дитинча, а воно аж заходиться. Тут якраз і бабця Валя на поріг. Швидко все до ладу привела: груди Гані масажем врятувала, пелюшки попрала, їсти зварила. В хаті ладно та затишно стало – дитинка спить, Ганя щебече, порається. Мама приїхали!
Та недарма є прислів'я: «Невістка – чужа кістка». Ославила її тоді свекруха на все своє село – нехлюйка! Пізніше «добрі люди» передадуть, співчуваючи. Та Ганя цим не дуже переймалася. Знала - її й справді було за що «славити». Нехазяйновита якась, незібрана. Чи то їсти готує, чи то прибирає в кімнатці - думки її невідомо де блукають: то віршик якийсь сам - пособі в голові з'явиться, то казочку якусь невідому видумає. Частіше, звісно, ті задумки й гинули, бо – без записів. Та й було б щось толкове! Чого ж вона тепер буде на рідну людину образу тримати?
Он і сусідки в гуртожитку теж її своєю «ласкою» не минали - кухня ж спільна! Дві молодички колись сварку затіяли поміж себе – теж Ганнусю приплели: «А ти на Ганю отак казала!» - кричить одна. «А ти – так!» - це друга. Не дослухала тоді, пішла з кухні. Самі казали – хай самі й розбираються. Вона ж їм не суддя... Гані так - аби дитині добре було. Та й не тільки своїй – всі діти сусідські до неї бігли. Вона сама не з'їсть – їм віддасть. Така вже вродилася. А воно де ж буде той порядок у хаті, як дітлахів купа? Аби шкоди не наробили, читала їм книжечки. Дівчата – сусідки згодом перестали пліткувати. Всяке бувало між ними на тій кухні, але двері не зачинялись, коли до когось з сусідів біда навідається.
На ранок були на місці – звечора чоловік посадовив Ганю з дитиною в автобус, свекруха в селищі зустріла. На вигляд то ніхто і не дасть їхній бабусі Валі ті п'ятдесят років, що вона має. Маленька, худорлява, спритна. Очі чорні-чорні, круглі, мов терен – мабуть такі, як у Мотрі з «Кайдашевої сім'ї». Може й рідня яка далека – село їхнє в тих самих краях розташоване.
Дмитрик радіє, все навкруги примічає - малий ще, двох рочків нема, а таке вже грамотне! Та ще й перший сніг - мов йому на диво, випав. По дорозі Ганя розповідає бабці про сина її - свого Василька, його роботу, про те, як він з Дмитриком на стадіон – футбол дивитися ходять. Змовчала тільки, одне не розповіла Ганя матері - Василь випити дуже любить – мабуть, сильніше любить ту горілку, ніж їх з сином. Ціла біда! Ганя з усіх сил здержувала чоловіка від пиятики, але... А чим йому мама допоможе? Засмутиться тільки...
Не помітили, як і до хати дійшли. Тільки поріг переступили, свекруха зупинилась, і якось дивно дивлячись Гані в очі, проказала:
- Оце, бачиш – на підвіконні квітка стоїть? Це – «Свекрушин язик»! Воно таке – де впало, там пристало! Запам'ятай собі це...
Ганя не дуже зрозуміла. Вона їхала до мами – так називала свекруху ще зі свадьби - з усією душею. А на підвіконні стояла знайома квітка - «каланхое». Вони з дівчатами у гуртожитку вижимали сік з такого листя - капали носики дітлахам, коли ті хворіли. Краї листочків рясніли «дітками», готовими впасти й прирости у тому ж горщику...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394440
Рубрика: Нарис
дата надходження 22.01.2013
автор: Кайгородова