Так тихо в серці й на душі,
Невже кінець прийшов мені?
Невже забув як відчувати
І серцю ритму задавати?
Не можу встати, бачу тіні, –
Це душі мертвих полетіли.
Не знаю хто я, що я є,
В думках немов усе пливе.
Час не йде, життя стоїть,
Усе забув немов за мить.
“Хто я?! Що я?!” –
У думкáх палає
Та все ж надія не згасає…
Надія є усе згадати,
Думки й життя своє пізнати.
У глибину душі упасти,
На серце шви нові накласти.
Забутий…
Немов піщинка у піску,
Убитий…
За ще не згадану вину.
Один, забутий в світі тіней,
Та не такий як мертвий іней.
Сам, єдиний в свому роді
І не підданий хибній долі.
Єдиний в світі, де життя –
Всьогó лиш смерті здобуття.
Нема в живих нікого більше
Хто б дав надію на щось ліпше.
Немов у сні спостерігаю,
Неначе Бог на небесах,
Хоча можливо пригадаю,
Можливо я і є цей Бог?...
21.12.2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394119
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.01.2013
автор: Володимир Біленький