Слова сумні на самоті –
похмуре марне віршування…
Минулись роки золоті,
та не згасає зірка рання.
Магічно в сяєві очей
жадана пісня воскресає.
З безодні зоряних ночей
свіча в моєму серці сяє
й так ніжно-гаряче пече.
Благали очі – зоставайсь!
Безперестану хлипав ранок.
Цей запізнілий білий вальс…
Давно вже сад одцвів, кохана.
Зотліли квіти ледь не всі.
Не виривай слова із мене.
Іще пелюстка у росі.
Хоча зів’янули ромени,
та ще пелюстка у росі.
Гублю слова, але молю:
не скаламуть очей озерця.
О, як же я тебе люблю!
Впусти мене у всесвіт серця.
Вже стільки зим переборов!
Минаються лихі години.
Слід пам’ятати знов і знов:
в основі кожної людини
завжди покладена Любов.
Минуле сутністю не є.
Тепер свого не втрачу шансу.
Твоя присутність додає
в мою ментальність ренесансу.
Ти не чекай мене, не жди.
Вже видно все, як на долоні.
Не помилися знов, гляди.
Не вдержиш істину в полоні.
Прийди й зостанься назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392975
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2013
автор: Віктор Ох