Ще тільки перші промінчики ранкової зірниці вигулькнули із-за Горошкового лісу , а за вікном уже було чути як битим шляхом скрипіли підводи, то з ближніх і дальніх сіл з’їжджався люд у Лохвицю базарювати. А базари у нас у ті роки були велелюдними, особливо у неділю. І чого тільки не везли на базар:
Коси, серпи, скіски.
Граблі, вила, габлі.
Колуни, сокири, сокирки.
Молоти, молотки, молоточки.
Лопати совкові, лопати штикові.
Діжки, діжечки, макітри та макітерки,
Миски, полумиски, глеки, глечики.
Скоби, цвяхи, цвяшки,
Збіжжя і мануфактуру.
Чоботи хромові, юхтові, кирзові.
Тухлі шкіряні з рипом дорогі, а парусинові дешеві.
Гнали, вели, везли:
Нетелів , корівок, бичків, биків, бугаїв.
Кіз, кізочок і козлів.
Курей, гусей, качок .
Словом, чого там тільки не було, і все оце із самісінького ранку
хрюкає, мукає, мекає ,
Гавкає,м’яцкає,бекає,
Пищить, дзищить, кричить,
Сопе, хропе, верещить,
Квокче, реве, ґелґотить,
Крякає, вижчить, плямкає,
Кукурікає, сокорить, гавкає.
І з проміж цього гармидеру, десь зовсім близько, в загальну какофонію вриваються
Кухлі, глеки, глечики,
макітри, макітерки,
Тарілки, миски, полумиски.
Для борщу, для затірки, для кулешу, для вареників, для сметани,
Для жінки, для дочки, для невістки, для тещі, для свекрухи,
для куми, для свахи, для коханки.
Таких тарілкок, мисок , полумисків,
глечиків, макітер, макітерок
для борщу, затірки, кулешу, вареників, сметани,
для жінки, дочки, невістки,
тещі, свекрухи, куми,
для свахи, та для коханки ви ніде і нізащо не знайдете, бо зроблені вони у нас на Гончарівці з найкращої Яшницької глини.
А он проходить огрядний дядько обвішаний усякою всячиною мов новорічна ялинка посмикуючи хтона для чого раз – поз – раз свого вуса бубонить:
Кісся, держаки, топорища.
Для коси…Для заступа…Для сокири.
Необхідний жіночий реманент, для більшої аргуменації при розмові з заквашеним, під завязку, чоловіком ось:
Качалки, макогони, праники .
Підморгуючи лукаво оком, розхитуючи мітлою з дроту, мов диригент бунчуком, він продовжував:
-Для тих чоловіків у кого руки виросли не з того місця механічна мітла! Можна загрібати, можна підмітати, тільки треба тримати і ритмічно так махати.
- Пиріжечки , верещала дебела молодиця, з картопелькою, з печіночкою, з квасолькою.
«Раскинулось море широко, и волны бушуют вдали» співав інвалід акомпануючи собі на гармошці. На землі лежав картуз з дрібними грошима, а груди інваліда прикрашали ордени та медалі.
-Одурив, облапошив лементував круглий, мов паляниця, чоловік.
-Товаришу міліціонер, товаришу міліціонер ось подивіться що цей негідник мені підсунув. Товариш міліціонер глянув зі свого двометрового зросту на нещасного селюка, який мабуть далі свого хутора ніколи, ніде не бував,
І мовив:
–Нууу ?
- Та ось подивіться два лівих чобота.
- Та я то бачу, а тобі хіба повилазило, коли купував?
- так він же ж з мішка один чобіт вийняв, а другого показав тільки халяву. Каже: Забирай з мішком бо не дай Бог міліція , а у Лохвиці за торгівлю з під поли дуже строго!
- Ага, мовив товариш міліціонер. -Гугнявий продавав?
- Еге ж, гугнявий.
- Харашо. Зайдеш після базарю у одєлєніє спитаєш Гаркавенка, це я.
Селюк ледь діждався до після обіду. А тимчасом Гаркавенко призвав гугнявого афериста до міліції.
Це був знаменитий на усю Лохвицю своїми витівками Максим. Штукар, жартівник ще той, до того ж любив гарненько випити. Максим з’явився на очі Гаркавенку з ціпочком у галіфе та при орденах, де він їх узяв бозна, казав що заслужив. Щока у нього була замотана хусткою, а вигляд такий, що начебто його три дні чорти десь тягали, а чортенята у голові копійку шукали.
-Максиме, ти знаєш цього чоловіка? Гаркавенко показав на селюка який тримав оті кляті чоботи.
Максим глянув посоловілими очима на того та похитав головою.
-Тєбє шо, заціпило? Кажи, знаєш ілі чи ні? Гаркнув Гаркавенко.
Той знову хита головою і показує на зуби, мовляв болять, не можу балакать
- А ти бачив цього чоловіка? Це він продав тобі чоботи?
- Та ні той був у штанях та сорочі, а цей військовий та ще й при орденах…
Ну ні, то й ні. На тому і розійшлись. На другий день Гаркавенко прийшов до Максима додому, той якраз похмелявся. Орденів уже не було, щока відтухла, хустка зникла, дар мови повернувся.
- Максиме ану розказуй тепер, як воно насправді було вчора з тими чобітьми, вимовив Гаркавенко наливаючи собі в гранчак.
- Та шо тут розказувать, прогугнявив Максим, це я у того гармоніста узяв їх для реалізації бо в нього права нога є, а лівої нема, ну так я того… на взаємовигідній основі. А те шо той дурінь купив так хто ж йому винен хай би дивився, йому ж не повилазило.
- А ордени, а зуби?
-Е-е-е-е, так тож для конспіра.а.а.ції.
Взагалі - то про дядька Максима можна розповідати довго. Пам’ятаю, це було наприкінці п’ятдесятих років, приходить Максим до нас у двір, а я як уздрів його, то мерщій у кукурудзу. Ну, думаю, будуть мені зараз непереливки. Це, думаю, прийшов дядько Максим жалітись батькові, що ми учора з хлопцями, коли він спав п’яний на возі, прив’язали його за ногу до колеса, а до другої прив’язали його ж таки кота. Зрозуміло, котові не сподобалось і він почав верещати. Дядько його ногою, а той ще дужче. Тоді Максим з воза, та як торохне додолу. Ми в регіт, а Максим п’ятиповерховим, на місцевому діалекті як загнув, то нас як вітром здуло. Отож сижу в кукурудзі і думаю. Ну капець тобі Євгене. Буде тобі сьогодні виховна година. Коли це чую, Максим зове мене:
- Вилазь каже, бо я не серджусь. Сам таким був та ще й не таке витворяв. Я висунув носа з кукурудзи, бачу, дядько начебто не п’яний, та й не сердитий, то я й виліз з кукурудзи. А Максим і каже:
- Якщо хочете заробити по троячці, то бери своїх песиголовців та поїдемо привеземо мені торху, он біля двору і машина стоїть. За якісь лічені хвилини ми усі троє були у кузові пошарпаного «студобекера», а ще за пів години на величезних площах торфопідприємства. Під’їхали до сухого кагата і Максим скерував:
– Грузіть, а я тимчамом займу кругову оборонуу, бо торф спочатку потрібно ж виписати, потім вистояти величезну, потім ще хтозна, куди тебе поставить комірник, а цей кагат сухий та й недалеко. Ми уже закінчували грузить, коли це лементуючи, біжить комірник. Максим глянув на нас, підморгнув і сказав:
- Ну починається. Грузіть швидше, а я піду в наступльеніє . Він зняв картуз, бахнув себе у груди, що аж медалі забрязкотіли, і тикаючи собі пальцем у голову пішов у атаку.
- Я інвалід, ось бачиш, у мене дірка у голові (може і справді?), у мене конхузія, я на хронті жизь не жалів, а ти …
( тут п’ятиповерховий на місцевому діалекті) торху жалієш герою – орденоносцю?. Дядько оглянувся на нас, знову підморгнув і знов пішов у атаку з п’ятиповерховим на місцевому діалекті.
Коли Максим хильнув, не знаю, але коли ми під’їхали до його двору, то він, як то кажуть, і лика не в’язав. Він сказав шоферу, відкриваючи ворота:
- Ти здавай, а я керуватиму. От він і керує: « Лівіше, ще трохи, а тепер направо, та правіше ж кажу. Коли це торох… трісь.. і.. воріт як не було. Тут уже Максим видав цілу тираду на місцевому діалекті, і все для зв’язки слів. і закінчив: -П…..! збили!
Аж тут на це лихо вилітає з хати тітка, та без лишніх розмов Максима межи пліч ціпком раз та вдруге, і посипались прокляття на його голову. А тітка була у нього злюща та воно, правда, як не злитись за таким чоловіком..
Одного разу Максим з великого похмілля надибав десь якогось телепня та й каже:
-Ти такий господар, а от собаки у дворі немає, а у мене дві сучки злю-у-у-щі. Давай на чвертку і забирай, яку хочеш. Не встигли зайти до двору як собака десь там за хатою підняла такий ґвалт, що можна було б подумать , хтось із неї, живої, шкіру дере.
- О! Чуєш, яка злюща, давай швидше на чвертку та забирай.
-Ти ж казав, що у тебе дві сучки, а гавкає лише одна?
Максим ухопив гроші і крикнув:
- Жінко! Ану позови Ольгу та ідіть обидві скоренько сюди. За мить обидві були на подвір’ї.
-Ось,прогугнявив Максим, і стара, і молода гавкають і вдень, і вночі. Вибирай, яку завгодно.
Та по-справжньому прославили Лохвицький край звичайно ж не такі жартівники, а всесвітньо відомі: композитор Ісак Осипович Дунаєвський, драматург Коломієць, автор відомої п’єси «Фараони»,письменник Архип Тесленко, славетний вчений, талановитий інженер, автор низки наукових праць, що стосувалися створення ракетної техніки/ Михайло Семенович Кісенко, всесвітньо відомий філософ Григорій Савович Сковорода , пам’ятник йому стоїть майже у центрі міста. В граніті Григорій Савович увіковічений на увесь зріст з посохом в руці і торбою через плече. До речі, ще одну веселу історію, пов’язану з цим пам’ятником, хочу розповісти насамкінець.
А діло було в ті ж самі п’ятдесяті роки. Ларіон Кирилович був малесенького зросту і круглий, мов колобок, мав веселу вдачу , нездоланну тягу і любов до зеленого змія. Одного разу, п’янючий у стільку, він мирно сидів на руїнах старої аптеки навпроти церкви у самісінькому центрі міста і горлав щосили: « Смело мы в бой пойдем за власть советов». Воно хоча репертуар у Ларіона Кириловича був і патріотичного спрямування, але ж у центрі міста, та ще й «загашений» під самісіньку зав’язку. Непорядок! То ж дільничний Гаркавенко тут як тут.
- Ти де оце так наквасився? Тьху, пре самогонярою. Ану веди, де брав оковиту. Ларіон Кирилович покірно устав і покотився, співаючи про бронепоїзд , що на запасном путі. Через десять хвилин він і дільничний були уже біля пам’ятника Сковороді. Ларіон Кирилович усівся на приступку пам’ятника і сказав:
– Хух…
- Чого ти хухкаєш, розсівся. Ану веди до очага самогоноваренія.
- Так прийшли, не моргнувши оком, промовив той, он бачиш, на плечі у нього торба? Попроси. Якщо ти хороший чоловік, він і тобі дасть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389138
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.01.2013
автор: євген уткін