Правдолюб-злидар Кіндрат
рідко мав якусь зарплату.
І ні взяток, а ні блату…
Та й смішив усіх підряд.
Хоч ранесенько вставав,
працював завжди багато,
та в Кіндрата – драна хата,
бо в халепи устрявав.
Попадало й батога,
та терпіти вже навчився.
Запивав, правда, й лічився, –
наловив багато гав.
Ще ні разу не сидів.
Та й за що його саджати?
Він же вила заряджати
і не вмів, і не хотів.
Байдики Кіндрат не б’є.
Від сусідів тин городить,
та щодня у гості ходить.
Побалакає, поп’є.
Як і всі, потроху крав.
У держави, не в сусіда.
У стосунках міжосібних
домагатись прагнув прав.
Та, звичайно ж, їх не мав,
бо не міг права качати.
Хоч закони всі вивчати,
та прав той, хто більше крав.
Он сусід – запанував.
Крутелезним став начальством –
з господарством, наче царством.
Він державу шанував.
Він держателям служив, –
лівозбоченим і правим.
Де прислужував, де правив,
зате мирно й сито жив.
А Кіндрат наш підробляв, –
підсобляв на дядькострої, –
куркулізм новітній строїв.
На роботі не гуляв.
То поробить на панка,
то до підпанка потрапить.
Вмить зароблене потратить, –
доленька скупа така!
Комунізм давно минув.
Даром грошики не платять.
Як тепер цей лад назвати?
Нині маємо – ману.
А Кіндрат майстерно звик
колупатися в гнояці!
Фуражиру чи доярці…
фермам ледь не всім – гаплик!
В місті теж не все гаразд:
навіть їздив у столицю, –
там дали йому… по пиці
й одурили сотню раз.
Хоч гуляй, а хоч рабуй…
Довго був беззаробітним
та й подався в безробітні.
Проплатили – й не жируй.
Як йому сягти мети?
І собака вже б завила.
Він узявся б вже й за вила.
Так на кого ж нині йти?!.
Нарікає на жидів.
Й москалі йому ще винні.
А що ми – безвольні свині, –
досі й чути не хотів.
Сіромасі – кривда скрізь.
Де ту правдоньку шукати?
Не проси прощення в ката –
у петлю покірно лізь.
Виживають – хто кого.
Хто регоче, а хто стогне.
Люд, немов худоба, дохне.
Був Кіндрат же ого-го!
А тепер – мов помело.
Одинокий, мов билина,
а чи трухла бадилина.
В бур’янах рясних – село.
Хазяї і холуї,
самоїди й продайдуші.
Де-не-де ще – небайдужі.
Почужішали й свої.
Хата вже йому – тюрма.
Звик – на іншого кивати.
Важко щастя здобувати,
коли гордості – катма.
Він по-своєму правий:
істину потрібно знати –
звідкіля взялись прагмати.
Але ж без толку не вий!
Він живе, як досі жив?
Все, чекаючи наряду,
виглядає кляту правду.
Ось вона! Хапай, біжи!
Привітайсь мерщій: «Хелло!»
Мо’, ще прийде влада путня?..
Та регочуть вже на кутні.
Відсміялося село.
Хто тепер нам сват, хто брат?
Правили комунечисті…
Краще б Христя у намисті –
думу думає Кіндрат.
Що робити? Йти куди?
Працював би і в три зміни,
й неодмінно на відмінно.
Та одурять знов, гляди.
Так і так метикував, –
бадьорився і журився.
Вже давненько й не женився –
там чи там приймакував.
Мо’, могли ше помогти
від жінок найперших діти?
Попоїсти б чи погрітись…
Та й попив Кіндрат води.
За харчі трудитись гож,
по дворах чужих кукує.
Він іще не жебракує, –
досі ще Кіндрат не бомж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389013
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.12.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА