Біль тягнеться довго
від мертвих нервових клітинок
до живого передзвону серця.
І від переваги часу
зникає безвісти.
В руці ще відчуваю тепло
надто близької мені людини.
А в скронях іній, наче старію.
Від судомних перекатів,
важких думок.
Десятий аркуш паперу зім`ятий.
Розсипані додолу ноти
колять босі ноги.
Такий стан передаю друзям,
не хочу, але по нещастю...
Життя відносно когось -
ось що долає терни, смерть і голод.
Доторк руки, серцем до серця...
Пішов би геть, але час
дозволить розчинитись у світі ілюзій.
Через "не хочу" - могти,
через "не можу" - воскресати!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384236
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2012
автор: Ліна Біла