Ти думаєш, я забула? Ні, просто рідше згадую… Думаєш, можливо все забути? Слова, погляди, обійми, поцілунки, дотики… Це ніби маленький всесвіт на дні моєї душі, без якого я не можу жити…
Кажуть – час лікує… А він не лікує! Лікують вулиці, вітер, хвилини, проведені з кимось іншим, випадкові знайомства, мрії про майбутнє, музика… А час… Час не лікує… Він просто мимобіжно біжить, і нічого не змінюється…
Коли справді болить, музика стає єдиним рятівником… Ми починаємо розуміти зміст слів, які раніше були для нас просто «гарними»… Шукаємо пісні, в яких хоч одна фраза із нашого життя… Ми слухаємо ці пісні, плачемо, кричимо, до надриву, до істерики, заспокоюємося і знову плачемо… Тихо, так, щоб ніхто не почув, адже ми сильні… Тоді сльози капають всередину, на серце, залишаючи там свій відбиток…
Я плачу… Мені стає важко дихати… Починає боліти голова… Я хочу розібратися у своїх думках, але не можу… Мені нічого не хочеться, не хочу нікого бачити, чути… Світ стає для мене чужим…
Проходить час, я знайомлюся з новими людьми. Хоч і несвідомо, але вони допомагають мені забути минуле… Я помічаєш, що мені справді легше… Уже не хвилює серце випадкова зустріч, не тремтять руки від пропущеного дзвінка.. Я, нарешті, перегортаю цю сторінку свого життя і починаю писати нову… Але якісь маленькі дрібнички, сни з твоєю участю не дають мені почати нову історію…
Знову сльози… Тихо! Тихо! Досить! Не плач! Тремтять руки, голос… Навіщо я згадую? Щоб знову плакати? Тихо! Перестань! Він не вартий! У тебе нове життя – без нього! Змирися з цим!.. Я перестаю плакати, заспокоююся… Але все одно, наче багатосерійний фільм, перегортаю сюжети із своєї пам’яті… Згадую кожну дрібничку: перший дзвінок, першу розмову, зустріч, погляд, поцілунок, згадую, як ми завжди ходили, тримаючись за руки, яку святкували кожного місяця нашу маленьку річницю, як я осінню гріла свої руки у тебе під светром, а взимку в твоїх кишенях, як ми разом дивилися на зоряне небо, як ти любив вдихати аромат мого волосся, як на моєму пальті завжди залишався твій запах, як я ковзалася по льоду, а ти тримав мене за руку, як ми сміялися, як клялись один одному, що ніколи не відпустимо, не розлюбимо… З тобою я дізналася, що таке бути разом, що таке кохати, сумувати… Що означає сходити з розуму від обіймів… Коли по тілу мурашки від поцілунків… Коли після твоїх повідомлень у мене піднімався настрій… Коли тільки ти…
Зараз я сиджу і розумієш, що все було обманом… Всі слова, погляди, обіцянки, клятви і, навіть, дотики… Я не можеш полюбити, адже знаю, на скільки це боляче… Не вірю нікому, адже колись мене зрадила та людина, яка була для мене всім…
Завжди є момент, коли дороги розходяться. Кожен вибирає свій шлях в надії, що їх дороги знову зійдуться. І раптом ти усвідомлюєш, що все закінчилося. Насправді. Ти не можеш повернути минуле... На жаль. І тоді, ти намагаєшся згадати момент, коли все починалося. І розумієш, щ все почалося набагато раніше, ніж ти думав. Набагато раніше. І в цей момент, ти розумієш, що деякі речі трапляються всього раз в житті. І не важливо, на скільки сильно ти будеш намагатися відчути це знову. Ти більше ніколи не піднімешся на три метри над рівнем неба…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383440
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2012
автор: Оля Смілянець