Ой, вербиченька, миле личенько,
Розпустила зеленії коси,
Біля води та й зовсім близенько...
Де вітруган гуде стоголосий.
У дзеркалі води ти вся в красі,
Дивишся на себе , милуєшся,
Листя у росі, скачуть карасі,
Осінь надворі, задивуєшся.
Ой, вербиченько, миле личенько,
Все не надивишся на волосся,
Сонце на небі так височенько,
А зима близенько. Чи здалося?
Вітер волосся вже вичісує,
Листочки маленькі опадають,
До люстерка хилить, обсмикує,
По воді човниками плавають.
Ой, вербиченько, миле личенько,
Скоро зима цю осінь заступить,
Прийде до нас з холодом, швиденько,
Ураз твої патли та й обскубить.
І залишаться голії віти,
По мерзлоті будеш ними бити,
Себе в дзеркалі води шукати
Та не будеш бачити ти втрати.
Ой, вербиченько, миле личенько,
Снігом, склепіння з льоду замете,
Зима на віти, шубку хутенько
Накине біленьку й шапку сплете.
Так і будеш стояти в полоні
Сону, зимовими місяцями,
Ховати під снігом віти голі
Та грітися разом з горобцями.
Свій образ побачиш, весною ти,
У талій та березневій воді...
Коли сонце розтопить ці сніги,
Вдягнеш листочки нові й молоді.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377217
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 12.11.2012
автор: Макієвська Наталія Є.