Парк на кістках.

Парк  на  кістках.  На  людському  горі  люди  розважаються.  Весело,  правда  ж?  Сиджу  тут  на  лавочці  один,  немов  одинокий  дикий  голуб,  який  постійно  у  русі  в  пошуках  їжі.  Смішно  те,  що  голуба  годують  люди,  які  небайдужі  до  маленької  одинокої  птахи.  Шкода  з  людьми  так  не  буває...  Тут  зовсім  навпаки:  усі  хочуть  обдерти  і  до  того  обдерту  нібито  особистість,  яка  постійно  під  когось  підлаштовується,  хоче  вона  того,  чи  ні.  Птаха  може  закричати,  заспівати  —  вона  вільна.  Знову  ж  навпаки  з  нами  —  постійно  треба  мовчати  й  приймати  чужі  думки.  Скільки  може  тривати  такий  безлад?  Відповідь  очевидна:  ВІЧНІСТЬ!  Птахи  народжуються  і  вмирають,  люди  також,  але  інстинкти  залишаються  без  змін.  Жахливо  також  є  те,  що  коли  ти  лише  починаєш  жити  по-справжньому  —  об  тебе  усі  витирають  ноги  і  ніхто  не  скаже  таких  очевидних  слів:  Чому  на  очах  усмішка,  а  на  щоках  сльози?  
Але  все  ж  таки  у  нас  є  спільні  риси  з  вільними:  летіти  вгору  дуже  важко,  важче  —  закріпитись  на  певній  висоті,  та  завжди  легше  падати  донизу  ламаючи  крила,  мрії,  а  головне,  віру  в  себе.  Шкода,  що  не  залишилось  тих,  хто  допомагає  склеїти  крила  після  кожного  (навіть  невеликого)  падіння.  Залишились  лише  сміливці,  які  з  усмішкою  топчуть  твої  надії,  ламаючи  і  без  того  хвору  психіку.  Як  важко  думати  про  оптимізм  у  22  роки  з  пошкодженими  крилами.  На  щастя,  птахи  так  довго  не  живуть...

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376875
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2012
автор: owltime