Казковий ліс, так віє прохолода...
Крізь віти стікають краплини дощу.
Гілля колисає осіння дрімота,
Між непохитних дерев я стою.
Вони, мов завмерли, величні титани.
І їх так уже називали колись,
Якщо доторкнутись – загоюють рани.
Корою укриті. Он де, дивись!
А бачиш, мов золото, листячко сяє,
Це сонячний промінь, не так, як вночі.
Уже ніжно вітер верхівки хитає,
Така щира тиша – це рай для душі.
Ні звуку не чути, крім пісні природи,
Мелодії мова так живо шумить.
Момент забуття, відчуття насолоди,
Яка чарівна й незабутня ця мить…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376100
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 07.11.2012
автор: Марина Ковирiна