Я можу порадити вам антидепресанти, можу виписати снодійне на будь-який випадок безсоння, але щоб не здуріти, треба лише писати. Тільки як і про що?
Я перебуваю у стані війни з власним вмінням писати, періодично укладаючи сепаратні перемир’я, щоб разом воювати з графоманами і творчими кризами. Робити це важко, бо постійно не вистачає натхнення, душевних сил, часу. Коли здається, що ось вона, перемога, як правило, завжди не знаходиш рими на найголовніше останнє слово, і ти опиняєшся в полоні творчої безвиході. В такому стані все, що ти продукуєш, - мовчання. Важке гнітюче мовчання всередині самої себе.
Я відчайдушно борюся з графоманством. Кажу людям, що не пишіть, аби писати, якщо немає про що писати, коли це не культивовано з власного життя, поки це не вистраждано, поки почуття не достигли до червоного згустку справжнього віршу. Але вони пишуть, по декілька абсолютно порожніх поезій в день, на відміну від мене, що місяцями не пише взагалі. Графомани оточують мене з усіх боків, що немає куди тікати, тицяють мені в лице своїми визнаними, але порожніми шедеврами, і мені не залишається нічого, окрім капітуляції перед чужою продуктивною бездарністю через власне віршове голодування. А вони радіють, бо бачать, як я швидко перегоріла. Як я згрубіла, залатала усі щілини в панцирі, через який колись просочувався мій світ.
Але насправді, те, що колись було ґрунтом для моєї поезії, розпорошилося по всьому моєму тілу. Біль, відчай, все, про що я писала і намагаюсь писати, воно настільки в’їлося в усі тканини мого організму, стало частиною мене самої, що я вже і не розбираю, де я, а де цей ґрунт. І здавалось би, ти пишеш, ти кромсаєш себе з усіх сторін, відрізаючи шматками заражену душевними переживаннями плоть, що ж заважає тобі це робити, якщо ти – суцільний згусток приводів до віршів? А те, що вже немає живого місця, звідки би можна було ще щось вичавити. За чотири роки стільки написано. А скільки ще було не дописано, скільки не домовлено? От вам і вся поезія.
Тільки тут вже відкривається інший фронт – потяги до графоманства власного. Я кажу собі, що не треба писати порожні бездушні тексти в умовах літературного голодування, емоційної блокади. Поряд стоїть конформізм, що зазиває мене кинути цю безглузду війну і жити звичайним посереднім життям, не зважати на те, що справжня творчість, яка ніколи не буває від радості та щастя, до речі, є сенсом життя. Егоцентризм – єдина вірна модель світу, і все, що ти можеш дати іншим – творчість.
Я буду писати, бо це єдиний спосіб вижити у моїй війні.
На роздуми наштовхнула думка Serhio Runo про те, що писати - єдиний засіб не здуріти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373837
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.10.2012
автор: Саша Кіткотенко