Втрачена сила…

Старі  люди  кажуть,  що  у  Новій  Одесі  занадто  багато  відьом.  А  розпочали  вони  приїздити  сюди  ще  тоді,  коли  місто  було  не  великим  селищем  і  звалося  Федорівкою….
 …  В  ту  пору  жили  у    селищі  два  товариша  –  Степан  та  Павло.  Вирішили  хлопці  якось  піти  до  річки  скупатися  та  й  побігли  собі  уздовж  вулиці  від  будинку  Степана  у  напрямі  до  водойми…  Через  кілька  десятків  метрів  замайорів  і  яскраво  блакитного  кольору  будинок  Павла,  тож  парубок  запропонував  зайти  до  нього  набрати  яблук  для  «перекусу»…    Минувши  пофарбовану  у  зелений  колір  хвіртку  товариші  побігли  до  сараю.  Петро  зайшов  собі  спокійненько  у  перекошені  дверцята  сараю  тай  почав  набирати  яблука  за  пазуху.  Степан  тим  часом  зупинився  біля  дверей  і,  обпершись  об  дерев’яний  одвірок,  почав  озиратись  навкруги.
«Сарай  як  сарай»  --  подумав  Степан.  В  кутку  лежала  ряба  корова  помірно  жуючи  свою  жуйку.  Хлопець  Звернув  увагу  на  якийсь  предмет  незрозумілого  кольору,  який  лежав  біля  вимені  корови.  Степанові  навіть  здалося  що  предмет  рухається.  Він  придивився  і  завмер:  До  вим’я  корови  присмокталася  величезна  жаба.  Бугриста,  вся  в  якихось  наростах,  темно-коричнева  шкіра  жаби  була  схожа  на  кору  старого  дуба,  а  випуклі  очі  –  на  очі  крокодила…  Жадібно  прицмокуючи,  вона  скосила  очі  на  Степана.
Хлопець  з  гучним  криком  вибіг  із  сараю.  Не  розуміючи,  що  сталося  вибіг  за  ним  і  Павло.  Степан  стояв  блідий  як  стінка,  руки  тряслися  а  мову  взагалі  відібрало.  Довго  він  намагався  розповісти  товаришеві,  що  його  налякало,  та  натомість  видавав  лишень  не  зрозумілі  звуки.  
 –  Ну  що  тебе  там  так  налякало?  –  В  решті  решт  розгнівався  Павло.
–  Корова…  Корова…  --  Буркотів  Степан.  –  Ти  на  вим’я  подивись!!!  –  В  решті  викрикнув  він.
Повернувшись  до  сараю  Павло  побачив  ту  саму  жабу,  якої  так  злякався  його  товариш.  А  величезне  створіння  сиділо  на  тому  ж  самому  місці  і  навіть  не  намагалася  утекти.
 –  Ах,  ти,  відьмо!  –  Злісно  закричав  Павло  і,  ухопивши  палицю,  що  стояла  неподалік,  миттю  підчепив  жабу  і  відкинув  її  до  виходуз  сараю.
— Бий  відьму!!!  –  Заволав  Павло  і  з  усієї  сили  почав  гамселити  жабу.
Від  одного  з  ударів  тварина  перевернулася  на  спину.  З  розбитого  роту  потекла  кров  –  вона  була  багряного  кольору.
 –  Степане,  дивись  –  кров!  Та  це  ж  насправді  відьма!!!
Мужність  повернулася  до  Степана,  і  він,  ухопивши  і  собі  палицю,  приєднався  до  товариша.  Жаба  продовжувала  рухатися,  і  не  зважаючи  на  шквал  ударів  намагалася  перевернутися  на  живіт.  Зрозумівши,  що  добити  остогидле  створіння  палицями  не  вдається,  Павло  ухопив  вила  і  ,  високо  занісши  їх  над  головою,  увіткнув  їх  у  жабу.
Ще  кілька  хвилин  тварина  рухалася,  а  потім  затихла.  Лише  червона  кров  продовжувала  текти  з  ран.
Ще  декілька  хвилин  поспостерігавши,  Павло  поставив  вила  на  місце  і,  покликавши  за  собою  Степана,  побіг  до  річки.
Вдосталь  накупавшись,  поверталися  додому.  Біля  своєї  хати  Павло  запропонував  піти  поглянути  на  жабу-злодюгу.  Підійшовши  до  сараю,  хлопці  здивувалися:  жаби  на  тому  місці  не  було.  Пошукавши  її  ще  деякий  час  хлопці  вирішили,  що  час  вже  по  домівках.

Прокинувся  Степан  від  голосного  стукоту  у  вікно.  Деякий  час  він  лежав  затамувавши  подих,  розмірковуючи,  хто  б  то  міг  бути.    Тим  часом  двері  хати  відчинилися  і  будинок  наповнився  голосним  жіночим  риданням.  На  порозі,  уся  розшарпана,  стояла  і  заливалася  плачем  мати  Павла.  Із  плутаної  розповіді  жінки  з’ясувалося,  що  її  син,  Павло,  декілька  хвилин  тому  помер.

Ніщо  у  той  вечір  не  передбачало  трагічного  кінця.  Повечерявши,  мати  з  сином  (вони  жили  без  батька)  збиралися  лягати  спати,  як  хтось  тихенько  постукав.  Мати  Павла  підійшла  до  вікна,  декілька  хвилин  вдивляючись  у  темряву,  але  нікого  так  і  не  побачила.
—Хто  тут?  –  злякано  запитала  вона.
 –  Завтра  до  міста  їхатимете?  –  запитав  незнайомий  жіночий  голос  із  темряви.
 –  Ні.
Лише  мати  Павла  мовила  це  слово,  як  страшний  крик  змусив  її  обернутися.  Її  син,  який  хвилину  тому  був  живий  і  здоровий,  зараз  лежав  на  підлозі.  Дикий  біль  викручував  його  тіло.  Син  помирав,  а  його  мати,  шокована,  стояла  і  нічим  не  могла  допомогти.  У  ту  хвилину,  як  Павло  помер,  з  неба  рознісся  звук  грому.  Ніби  нізвідки  налетіла  буря.  Вітер  просто  викорчовував  дерева,  а  блискавки  вогняними  стрілами  падали  на  землю.
Окрім  смерті  Павла,  жителів  Федорівки  схвилювала  ще  одна  подія,  яка  стала  відомою  вранці.
У  селищі  жила  жінка  поважного  віку,  яку  всі  жителі  вважали  відьмою  і  намагалися  не  зв’язуватись  з  нею.
Наступного  ранку  після  смерті  Павла  по  селищу  розповзлися  чутки,  що  відьма  у  себе  у  сараї  впала  на  вила,  та  так  невдало,  що  проколола  себе  трьома  зубцями.  До  того  ж  розбила  собі  губу.
Після  того  випадку  до  неї  припинили  їздити  «клієнти»  з  інших  сіл  та  міст.  Казали,  що  відьма  втратила  силу.  Що  в  неї  за  її  ж  злочини  відібрало  силу  небо,  тому  й  лютувало  в  ніч  смерті  Павла.  З  того  часу  до  містечка    почали  переїздити  нові  родини.  Кажуть,    що  то  молоді  відьми  приїжджають,  щоб  утрачену  силу  віднайти….

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371413
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.10.2012
автор: Лисёнка