Прокинувся ніби ні від чого, але якщо вже не спиться – можна піти відлити.
Дивлюся на мобільний – рівно третя-нуль-три. Я Тобі довіряю.
Вночі в місті постійно сяють жовті вогні, й віддалений шум автомобільних шин став звичним подразником слуху. Я вже відвик спати в повній темноті та повній тиші.
Коли приїду додому, то, після міських ночей, деякий час буду трохи боятись темноти. Дивитимусь на двері – в сусідній кімнаті пустота, і невиразне темно-синє світло трохи проходить із вікна. Я знатиму, що при вході не з'явиться темний мовчазний силует, але все ж краєм свідомості очікуватиму його там, не відводячи очей.
Та це пройде, як повинно проходити все дитяче, ірраціональне.
Ірраціональне.
Дзвінок мобільного заставив мене сіпнутися від несподіванки.
‒ На тебе шо, ночі нема? – бурчу я, стараючись здаватись сонним.
‒ Здоров. Виходь в центр.
‒ Чого?!
‒ Ну, ти мені друг? – не люблю маніпуляторів, що б'ють на дружбу. Більше люблю, коли доповнюють просьбу жалісливою фразою «Ти можеш мені й не помагати…» таким тоном, ніби я остання персона у Всесвіті, яка може допомогти.
‒ Канєшно!
‒ От; і в мене сьогодні день народження ‒ не забув? ‒ заперечити не можу, бо технічно так і є ‒ за північ починається нова доба.
‒ І ти вже зараз святкуєш. ‒ кажу я іронічно.
Іронічно.
‒ Дивись: в мене тут пляшка, і я тебе дуже чекаю, ти прийдеш?
‒ Само собою.
Між першою і другою не повинна й куля просвистіти.
‒ Отже, ти покликав мене посеред ночі просто так, посвяткувати?
Куля не свистить також між другою і третьою. Деякий час він жує, потім розмова триває про музику, потім він перекурює. Потім кашляє і якось винувато говорить, що пора кидати курити.
‒ Ти правий, це не просто так, що я більш нікого не мав запросити. Я радий, що так вийшло, ніби все сплановано. А поспіх такий, бо, знаєш, я мабуть давно хотів тобі розказати.
Дуже люблю описувати насильство. Коли починаю – мене затягує, і цей азарт безперестання росте до кульмінаційної точки, доки не зриваю виграш – відразу до свого опису. Не тому, що він бездарний і недоладний, а тому, що він занадто чіткий, надто контрастний, понадправдивий. Він вражаючий! Відчуття від нього такі, як від споглядання чудних рис Космосу ‒ не знімків, а саме цілих Галактик власними очима, і не в телескоп! Але це захоплення ‒ не благородне, не «захоплення красою», а діаметрально протилежне.
Тобто, ніби насильство і є прекрасним, але спостереження за його довготривалими наслідками викликає холод в грудях, розсіяність, безпорадність…
‒ Насильство є прекрасним?
‒ Ну… так! Ні. Я не з того почав!
Я в сні часто роблю фільми. На таке потрібно довго вчитися, щоб створити якісний продукт, а мій сон ‒ бездоганний. Хоча ніхто з критиків його ніколи не оцінить. Це неможливо перенести на кіноплівку таким, як воно було.
В цих фільмах сцени змінюються на перший погляд хаотично і безпричинно. Події не є жорстко зв'язані з реальністю, і багато чого глядачу довелося придумати б самотужки. Це мало би певні переваги для них: свобода вибирати подробиці причин. За мною не лишається навіть головної думки. Увесь сухий осад ‒ сильна емоція, така, як я хотів.
Ти знаєш,‒ нервово сміється, ‒ мабуть до такого фільму в кінці потрібно було б додавати легенду, інакше він би був абсолютно мутним для розуміння, тому ‒ некомерційним.
Але останній мій сон, вчорашній, це щось – чисте, довершене… Це ‒ страх неочищений… ‒ тут мене пробило на регіт.
‒ Чого ти смієшся? Я мусив спочатку записати все, бо засіло цвяхом в голові, і ніяк не міг звільнитись від нього. А тепер розказую тобі, бо воно досі держить мене. І більше!
‒ «Страх неочищений в коридорах тьми непроглядної!»… «На верхньому поверсі башти чорної!»
‒ Ти просто не хочеш слухати, от і все.
‒ Ти правий, хто ж захоче слухати, якщо ти так страшно-неочищено почав? Ану ж і мене вчіпить і не відпустить?
Ні, розкажи мені, звичайно розкажи! То все жарти, то я так захищаюся від стресу. Все рівно весь сік буде втрачено. В нас же нема проектора прямо з твоєї голови? Говори.
‒ Ти збив мене!
‒ То давай вип'єм. Ти сказав, що насильство ‒ прекрасне? Чи я не так зрозумів?
‒ Просто, знаєш, я мав на увазі те, що відчуває сама людина.
‒ Та-ак? І тобі про це наснився сон? Ти когось із задоволенням бив?
Він знизує плечима, йому неприємно починати заново, коли вже був набрав ходу.
‒ Я буквально вчора читав в неті новини, кримінальна хроніка. Потім увечері ліг подрімати в навушниках, і під музику заснув.
Tiamat – “Amanes”.
I, I deliver my soul to you…
І тут починається мій сон. Мама каже піти в школу, полити вазони, і я йду через поле по межі. Я співаю слова пісні під музику, що чую.
Однак, секундочку, я щось забув! Забув, навіщо я йду в школу, забув чи взяв ключі від класу, і, перевіривши по кишенях, помічаю, що не взяв з собою телефону.
Why have you forsaken me? ‒ співаю я.
Why have you betrayed me?
Why did you abandon me?
Why did you leave me?
І тут чую зовсім іншу музику справа: грім. Там небо скаламутилось густими чорними хмарами ‒ ніби зверху в атмосферу бог налив чорнила, і воно розповзається, поки не досягне точки мого перебування і отруїть повітря. Яскрава фіолетова блискавка розкраяла горизонт навпіл. Я відчуваю, що не проста гроза, і ліпше не йти нікуди зараз, коли вона швидко наближається разом з льодяним вітром. Деякий час я вагаюся, а потім йду назад.
По дорозі зустрічаю те, чого там раніше не було: яскравий синій портал; якщо ти грав друге «Діабло»,( ‒ я киваю, ‒ )то розумієш, на що воно схоже.
А біля порталу ‒ татуйований факір, і він вклоняється порталу.
Ключове слово – «портал», його можна зустріти в моєму вірші, (ти читав його), і звідти береться його значення саме в цьому випадку… Я ‒ все, як положено ‒ розбив цей кусок сну на символи. А ще «факір»…
‒ І ти пішов у портал?
‒ Ні, рухався в тому напрямку, але почався другий сон. Пісня ще тривала в той час.
Отже, я сиджу в підвальному приміщенні ‒ пам'ятаєш, я розказував, як їздив у табір, і де в нас були дискотеки й перегляд фільмів…
‒ Християнський табір.
‒ Так, от оце там.
Зал поділений пополам колонами. Я стою з правої сторони, і знаю, що це ‒ музей. Дивлюся на табуретку, пустий гріб і красиву, вишневого кольору, гітару; і то я знаю, що гріб ‒ Ісусів, і табуретка ‒ теж його.
Сідаю на табуретку, граю на гітарі (пам'ятаєш ‒ в навушниках досі грає пісня) і дивлюсь на гріб ‒ він всередині сильно припав пилюкою, бо стоїть постійно пустий і відкритий.
Коли мені набридло грати, кладу гітару в гріб. Кладу донизу струнами, але мені це не подобається, і я її перевертаю. Знову не подобається, що пилюка буде падати всередину деки, і знов перевертаю. Потім знов. Потім думаю: «Нащо Ісусу гітара й табуретка?», ‒ забираю їх та й переходжу на ліву сторону.
Там ‒ компанія з чотирьох чоловік: юнак з жовтою гітарою сидить на табуретці, а в нього в ногах ще двоє хлопців. Юнак грає й співає щось веселе. Трохи збоку на табуретці сидить дівчина у білому мережаному платті, їсть чіпси з пачки.
Я звертаюсь до них: «Акомпанемент потрібен?»
Вони ігнорують, ніби нема мене. Ті двоє, що сиділи на підлозі, починають один з одним переморгуватись навіщось… Один встає, і бере трохи чіпсів у дівчини…
Тут голос став помітно нижчим. Він сидів, поклавши ногу на ногу, а над верхнім коліном схрестив і руки. Говорив, злегка нахиливши голову, а очі мав широко розплющені, щоб тримати перед очима всю картину.
‒ …і тут (тут щось пропущено!) вони вже добивають хлопця ногами! Де дівчина?
Другий іде геть із залу. Бо'зна-що робиться в його душі, але руки його викручуються дощовими червами, ніби в хворого психа, а з обличчям робиться таке, таке, як по ньому проходяться протиприродно сильні судороги… Куди ві…, ‒ він запнувся і кашлянув, ‒ куди він іде?
Зверху видно, як вони, непритомну, волочуть її за руки по піску, плаття здерте до пояса, і в картинці видно по краях їхні руки: справа і зліва. Отак-о: картинка стоїть, і вони проволікають її: знизу показується голова, колишуться груди, і потім зверху зникають п'яти.
Дещо змінилось в їхній зовнішності ‒ обидва роздягнені до пояса; один має воєнну зачіску, довге волосся й цей… виголене по краях… вплетені прикраси; тобто ‒ схожі на варварів.
Поки волочуть ‒ їхні ноги вгрузають в пісок.
Його пересмикнуло. Тремтячий голос на словах «в пісок» зазвучав явно розгублено; хлопчина вкінець вичерпав мовні засоби, щоб передати те, що насправді бачив, думав і відчував. І тихим голосом продовжив:
‒ Ісусові ноги вгрузають в пісок під вагою хреста.
А тепер я бачу, як вони копають яму. Звідти видно море ‒ може це пляж.
Я бачу її рожеві напіврозтулені губи, і помалу опускаюсь в них. За ними ‒ темнота, падаю, поки все не стає темно… всюди…
Я бачу руку, що тримає двоствольний обріз, націлений їй в обличчя; я ніби сиджу на зап'ясті.
Помалу сповзаю вниз по шорсткому стволу, й все робиться темним до того, як я досягаю мушки.(тут щось пропущено.)
Картинка зверху: тепер згори показуються її ноги, біле плаття… Руки, руки сіпаються в конвульсіях, а я піднімаюсь до обличчя, ‒ він скривився і шумно видихнув повітря.
Потім закрив лице рукою і почав терти лоб та брови, опершись ліктем на коліно.
‒ Один з них сипнув лопатою трохи піску їй на лице, туди, де були очі. Пісок моментально позлипався і почервонів.
Я опускаюсь до її… зуродованого лиця… І чую ‒ бачу і чую! ‒ як ці закривавлені губи чітко шепочуть мені щось за сценарієм… Я в них падаю. Тоді кругом настає темнота ‒ таке відчуття, що наді мною зімкнулись її зуби; вона поглинула мене, і зараз я захлебнуся її свіжою солонуватою кров'ю.
Тепер ‒ екран. Хтось пустив із проектора прямо на стіну, білим по чорному, слова: «Ненависть пропущено», «Постріл пропущено». Їх замінило: «Додав…», ‒ не пам'ятаю далі дослівно. За цим фраза: «Субтитри додам завтра :)», ‒ зі смайликом в кінці.
Потім вроді така фраза: «Шукав… О_о», ‒ посередині фрази безумний, здивований смайлик з двох букв «О», ‒ «Знайшов глибоку повну путь.»
За кадром хтось звучно клацнув пальцями ‒ аж легеньке ехо відскочило від стін залу, а всі букви на екрані змінились із прописних на заголовні: «шУКАВ… о_О зНАЙШОВ ГЛИБОКУ ПОВНУ ПУТЬ», ‒ і наступила тиша така, що буквально чути шум власної крові в судинах.
Це не все ‒ тепер в тиші показали в профіль лице того, з голеною головою, що стріляв. У нього вся нижня щелепа і щоки висять рваними кусками м'яса. Знекровлений, він дивиться спідлоба за кадр, вправо.
Показали й другого, що кривив лицем, коли виходив з залу. Теж в профіль; він просто дивиться туди саме, за кадр. Я чомусь знаю, що вони зв'язані сидять на табуретках.
Це все в мене в голові, розумієш? ‒ мовив він до мене здавленим голосом, ‒ я це все придумав виключно для себе, і я відчував жах, прокинувшись. А знаєш іншу річ? Мені сподобалось. Я себе вразив. Це те, чого я хотів. Тому я це придумав.
‒ Я теж тебе придумав, ‒ кажу, імітуючи його важкий тон, ‒ ти просто моя проекція в творі, який увесь придуманий мною.
(…)
Коли я натрапляю на певну життєву незручність, то схильний нарікати, чому це робиться саме зі мною, в такій химерній загадковій послідовності. Чи це задумано для мене, чи просто витівки молодого незрілого розуму не здатні виділити суттєве від пустого…
Суттєве від пустого.
‒ Чому гітара ‒ тільки тому, що грала музика?
‒ Гітара ‒ це Ісус. Його нема в труні, бо він воскрес. Тому гріб всередині покритий пилом. Але якби він там був – він би перевернувся кілька разів, ‒ він раптом неголосно хихикнув, ‒ може спитаєш, чому гітар дві? Чи про табуретки? Цього я не знаю…
‒ Що ж за новини такі треба було прочитати…
‒ Масове вбивство у Бельгії. Хлопець-сатанист убив свою подругу. Дядько-педофіл…
‒ Досить з мене.
‒ Я все не міг зрозуміти, що рухало цими людьми… А зараз, знаєш, розумію.
Зараз розумію…
А найгірша життєва незручність, на яку можна натрапити – це власне Его. В певний момент усвідомити, що тебе не влаштовує те, що є тобою.
‒ Ти себе накручуєш.
‒ Нас, по суті, мало відрізняє. В думках я наближаюсь до них, я відчуваю себе ланкою передачі прокляття. А я не хочу такого передавати!
Люди відчувають це. Мене питають: «Чому ти так на мене дивишся, чому ти постійно опиняєшся поза спиною?» Я себе по чомусь видаю… Бо не можу ‒ свого ‒ всередині. Я потроху божеволію, починаю тупіти, починаю помічати за собою безпричинні страхи. Може ти чув, мужик-алкоголік застрелив своїх жінку й сина, а сам повісився. Я поважаю його, я захоплююсь ним. А справді: чого-то має син навчитися в цій неблагополучній сім'ї, в такій гнилій комірці суспільства? (А жінка так само бухала й ніде не працювала). Піде, десь підсяде на наркоту, знайде собі шлюху-наркоманку, заведе ще такого одного сина, яким був сам. Потім не обійдеться без криміналу. Може, він з товаришами заб'є до смерті продавщицю в ларьку. Чи що гірше. Так хай зараз помре, подалі від гріха. Мужик все правильно зробив. З іншого боку, я відчуваю відповідальність за всіх тих нещасних, що просто народилися не там, де треба.
Коли сильна воля стати кращою людиною не була і не є частиною тебе теперішнього. Пам'ять про себе-гіршого є обжитий край, а можливість себе-кращого є страшні нерозвідані дебрі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371140
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2012
автор: Jonny Evilko