Одного ранку я пізнав білих людей.
Білі люди проголошували Апокаліпсис і рятували мою душу від смертних гріхів.
«О Боже!», – сказав я. – «Та вони ж чисті, як яблучний цвіт!
Вони повернуть цьому світу всю радість!»
Білі люди зі скляними очима входили у виборчі кабінки та з не-визначеного списку обирали богів, ставлячи жахливі чорні сліди на пожовклому папері.
Та вибори були незмінно успішними, бо саме білим людям було дано право вибору,
як в перший день раю,
першим із людей,
першим із живих істот,
першим із сутностей,
і взагалі вперше.
Бо таке було слово. Амінь.
І кожні намагання розвести теологічну дискусію були наперед марними,
адже сонце стояло в зеніті,
і степовик розмахував крилами в небі,
і Міссісіпі незвично, як на цей час, розлила свої береги,
і був саме час розпивати чай і говорити про політику.
Аж доки ковбой Мальборо не попросив у мене цигарки.
Цигарки у мене звісно ж не було, зате була люлька Миру, тому ми вдвох сіли на полуденному пірсі і стали пускати в космічний простір кільця диму.
«Міссісіпі незвично гарна в цю пору, чи не так?» – сказав мені ковбой Мальборо. – «Осінь завжди є порою розплат».
Я не знайшов що йому відповісти, тому кивнув і затягнувся лю-лькою Миру, яка об’єднувала нас.
«Дивно зустріти тебе тут, адже вересень переважно розводить шляхи» – сказав мені ковбой Мальборо. – «До речі, як тебе звуть?»
Я не знайшов що йому відповісти, тому знизав плечима і затяг-нувся люлькою Миру, яка об’єднувала нас.
«Мене звуть Мальборо. Вчора я вбив 18 людей, а сьогодні моя дорога веде до нового Риму» – сказав мені ковбой Мальборо. – «Чи не бажаєш вирушити зі мною?»
Я не знайшов що йому відповісти, тому подивився на небо вверх по течії і затягнувся люлькою Миру, що об’єднувала нас.
«На Дикому Заході не буває справедливості. Тут є тільки золото і безкінечні простори» – сказав мені ковбой Мальборо. – «Ти за цим прибув на Нову Землю?»
Я не знайшов що йому відповісти, тому зловив з повітря пір’їну і затягнувся люлькою Миру, яка об’єднувала нас.
«І взагалі, кожна людина потребує свободи. От побачиш, в цьому місці вона не закінчиться ніколи» – сказав мені ковбой Мальборо. – «Всі закони зараз встановлюємо ми з тобою!»
Я не знайшов що йому відповісти, тому випустив пір’їну на волю і затягнувся люлькою Миру, яка об’єднувала нас.
«Ти або підкоряєшся законам, або встановлюєш свої. Тут завжди знайдеш землю, яка стане твоєю» – сказав мені ковбой Мальборо. – «А у тебе є своя земля?»
Я не знайшов що йому відповісти, тому продовжував дивитися за пір’їною, що піднесена вітром здіймалася все вище над водою і затягувався люлькою Миру, яка об’єднувала нас.
«І все таки хочеться цигарки. Полудень завершує свій політ» – сказав мені ковбой Мальборо.
Я не знайшов що заперечити йому, бо саме закінчився табак у люльці Миру, яка вже не об’єднувала нас, тому я все спостерігав за пірїною, котра відлітала дальше і дальше в небесні простори, залишаючи позаду просторі прерії, пильні дороги, нездійснені мрії, перекопані чорноземи, розділені сім’ї, розбурхані ріки, розбиті серця, розорені сквери, обламані душі, знесилені руки, спустілі прилавки, невдалі джек-поти, невірні рахунки, всіх чорних робочих, всіх білих людей.. котра залишала все це позаду та прямувала собі просто в нове життя з безліччю інших дверей.
«У мене була своя земля» – сказав йому я і вийшов вслід за пір’їною, зачинивши за собою вікно. З іншої сторони.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369085
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.10.2012
автор: M.E.(nachtigall)