Intro
[...] спочатку принесла благодать. Це ніби м'яка тепла істота вирішила заснути в мене в грудях, згорнувшися в клубочок. Я відчуваю його вагу, тепло, його сумирне дихання вві сні, безтурботність, і проникаюся його відчуттями, бо вони живуть в мені.
Потім одночасно задумався над минулим, майбутнім та теперішнім.
1) Як я можу бути прощений, коли не можу простити небажання змінюватись?
2) Як я можу сам змінитись, коли не вірю в можливість цього?
Я все бачив власними очима: небажання і, відповідно, неможливість змінитись. На основі неважливо чого! Чи гордості, чи фатуму-детермінізму! Це дійсність, яка забирає землю з-під ніг, і всякі кроки беззмістовні.. Людство пішок, з яких жодна не повинна значити для нічого. (Бо ж для віічності не значить!) З них, тільки своїх матері не хотів би тягаря гріха, і батькові не бути зануреним в порочність.
Але батьки запевняють, що для них все втрачено.
І
Смиренна душа не бажає нічого. Смиренній душі ... усе до душі.
Чому творити хоче далі свої засмучені вірші?
Чогось тоді не вистачає, коли пухнаста теплота
усю істоту огортає, і всередині чистота...
Колючий кортик встромить в серце (напевно через день чи два)
Приречений похмурий смертник - мій ненависний сатана.
Я на колінах:
де пропала
благодать?
Верни на місце. . .
ненависний. . .
супостат. . .
З самого ранку в грудях відкрилась чорна діра, засмоктала все радісне, а сама робилась все тяжчою і притискала до землі. Я дихав глибоко і часто. Безодня поглинула всі думки, і почуттєво ставало все гірше.
Розум все-таки розмислив над чимось мовчки, і це точно не було чимось хорошим.
Я важко зайшов до кімнати і біля столу впав на четвереньки - не стерпів тяжіння.
День вийшов присвяченням розгадці причини.
Висмоктувалися із мозку запитання, але масивна пустота зразу їх забирала без відповіді. В цій же пустоті тонули всяке бажання, всякий намір, всякий потяг.
Про що думає пустота. Чому тяжко носити її всередині.
Я спромігся доволікти себе в віддалений кут, і там на лавці замкнувся на собі й почав спливати сльозами в очікуванні милості від тої болотяної чорноти, dass поселилась в районі шлунка.
ІІ
Усе, що маю - непотрібне. Я падаю в невтішний плач,
бо у пробачення не вірю й не маю права на "пробач".
Я хочу так: так сильно хочу: зміни себе! так! саме ти
мені щасливою потрібна. Не маю іншої мети.
Я плачу далі, (бо не вірю)/бо я бачу, як "надто пізно" тебе їсть
Чи моє слово щось та й значить, чи більше важить моя злість?
Якими ж немічними виглядають всі доступні мені в цьому віці інструменти, щоб захистити те, що я люблю. Занадто м'який підхід лишиться непоміченим, а занадто різка дія провалить мету.
І коли я пускаю своє слово корабликом в океан, то можу оцінити його міцність тільки безсилим суб'єктивним критерієм: я хотів усе зробити якнайкраще. Не маю влади над тим, що коїтиметься далі, але віддаю владу у руки Всевишнього, Хто Єдиний, на кого можна покладати віру про зміну всього на краще.
Спостереження триватиме.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368908
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2012
автор: Jonny Evilko