Це твоя земля. Твоя територія. Це тут крилаті Птахи Історії кружляють зграями над безмежною Безоднею Пам'яті. Це тут ті стежки, якими заповідали ходити нам наші предки. Це тут усі, порослі травою, могили наших батьків.
Це ми, країна прогнилої системи, країна олігархів і чвановників, що зашугано вишукують очима, де би то щось сп***ити. Це ми, країна тупоголових пуголовків, яких самі собі вивели, країна сутенерів, що за копійки продають Україну. Нас підстерігають на кожному кроці, щоб заліпити скотчем рот, бо нам є що сказати, намагаються поранити нам язик або ж вирвати геть із коренем. Нє, ні фіга! Їм нічого не вдасться, допоки ми відчуватимемо смак рідної, УКРАЇНСЬКОЇ мови.
Ці люди узалежнюють нашу незалежність. Ну і що? Ми ж можемо не коритись, маємо сміливо сказати: "Усьо, у***уйте звідси, гоу евей якнайдалі". Такий собі неомодерний Діоген, a la Гекльберрі Фінн, лежиш біля своєї старої, коханої, роздовбаної бочки і, примружившись, сміливо говориш прямо в очі отому невігласу: "Іди, куди йшов, не заступай сонце правди і не об**рай мою свідомість своїм дешевим гі**ом".
Наші дороги розбиті. Якісь "прєдпріімчівиє люді" сп***или кришки з каналізаційних люків, щоби підвищити рівень розвитку металургії в нашій державі. Не страшно, що ми падаємо в ті люки. Знаєш, падати ніколи не страшно, страшно не змогти потім встати. От що справді страшно.
Йо**уті на всю голову (чи що в них там) представниці FEMEN чайками скиглять про наші права і досягнення, метеляючи вусібіч голими цицьками, епатуючи збуджену публіку. Ото і є вся наша пропаганда, наша демократія, яка шкутильгає на всі наявні кінцівки.
Ми — діти страйків і революцій, генерали примарного війська, з косинками на голові кольору жовто-блакитного стягу, женемо нашими розбомбленими дорогами на БТРах камуфляжного тону, нещадно чавлячи останні залишки сумнівів. На всю горлянку кричимо, що так, авжеж, МИ ПАТРІОТИ і йдемо на черговий мітинг відробляти "чесно зароблені гроші". Самі собі кричимо "ГАНЬБА!", вимахуємо, дражнячи Бога, прапорами, щоб хоч якось зігрітись у цьому довбаному холоді і хоч трохи розвіяти навколишній туман.
Так де ж тоді наша незалежність? Вивертаємо кишені, а там, окрім декількох дірок, і немає нічого... Б**дь! Невже загубили?..
Може не там шукали? Наша незалежність у кожному з нас. Вона тече у нашій крові разом із лейкоцитами-тромбоцитами-еритроцитами, передається з материним молоком. Треба жити так, щоб нашим дітям залишилось якнайменше гі**а. Ми маємо незалежність, лише потрібно її в собі розбудити. Скільки ж можна спати?..
І тоді на вулицях Лондона, Брюсселя, Мадрида, Берліна чи деінде ти запитаєш випадкового перехожого: "Ну що, ти знаєш де є Україна?", а він так мило залибиться і скаже: "О, Юкрейн! Єс Юкрейн! Ітс кул! Вері кул! Респект Юкрейн!"
"Героям слава!" — гордо вигукнеш ти, вільний і незалежний, бо в тебе є УКРАЇНА.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367114
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.09.2012
автор: Ноїв Ковчег