«Долини Смерті» (ч.І)
Це була тиха, зірна ніч,
Ми зброю осторонь відклали.
Горіла вогниками піч,
Й у лісі сови закружляли.
Усі поснули відпочити,
Лиш сокіл мій усе не спав.
Важкий був день. Я теж приліг.
А "братик" мій щось відчував.
Кружляв над лісом,..видивлявся,
Неначе знову щось знайшов.
І згодом знову прилітав,
До поки місяць не зійшов...
Проникло світло в нашу вайкку,
Від сну мене відсторонило.
Я знову вийшов до галявин,
Й щось зір відразу полонило.
Очам повірити не міг,
Невже наш ворог повернувся?
Й з новими силами прийшов,
І в царство-морок обернувся.
Їх тисячі стояли у долинах,
Чекали доки місяць новий зайде.
Жадав він помсти за поразку,
Яку невдовзі знову знайде.
«Палаючі Руїни» (ч.ІІ)
Затихли звуки, вмить погасли зорі...
Роздався в небі гул мечів.
Пролилась вкотре братська кров,
На гострих лезах паничів.
Роздались крики матерів,
Палало знову все містечко.
Губились голоси в долині,
Пожерло зло моє гніздечко...
Ми знову були так далеко,
Щоб ворогові виклик кинуть.
І знову тисячі мирян,
У тому пеклі вічнім згинуть...
Залишить ворог лише попіл,
Розтрощить надбане багатство.
Зламає тисячі життів,
Залишить без нащадків братство.
Знищив все, пішов у інше...
Всіх щадити вже не став, —
— «Заплатить життям повинні», -
...вирушаючи, сказав.
«Вбивця світла» (ч.ІІІ)
Полонивши нові землі,
До людей звернутись мав.
Возвеличивши себе,
Говорити слово став:
— «В моїх жилах чорна кров,
Дикою штормить рікою.
Оточився цепом гір,
Я розум Ваш лишу спокою.
Двері гніву я відкрию,
Він вогнем своїм все спалить.
Й таємниці Ваших душ,
В попіл тіло Ваше звалить.
Крізь ліси густі й дрімучі,
Через, кригою покрите море.
Я прийшов з країни зла,
Я приніс з собою горе!
Дме все вітер той вогненний,
Жадає крові холод-меч.
Я прийшов — я бивця світла,
Не зносить голів із плеч!
Я зламаю Вашу волю,
Здолати віру я зумію.
Погашу всі Ваші зорі,
Вб*ю жаданну світлу мрію.
Ваш прекрасний світлий світ,
На частини розриваю.
Я зруйную все до праху,
В землі зла я поринаю.
Хай же зникне Ваше світло,
Хай же зникне у пітьмі.
Хай же паде Ваша іскра,
І згорить на самоті...» —,
Чувши здалеку слова,
Дій ворожих не чекали.
Гуртувались до атаки,
Й на світанку вирушали...
«До Переможного Кінця!» (ч.ІV)
На світанку вирушаєм,
Наша доля — битва грізна.
Залишаєм страх і гордість,
Йти ми будемо до пізна.
У очах горить вогонь,
Холод в серці завиває.
Сталь холодна, наче лід,
Простір темний розсікає.
Божевільна й тепла злість,
Ворог нею кровоточить.
Догорають їх хвилини,
Гордість голови морочить.
Ми вбиваємо усіх,
Хто накривдить нашу волю.
Проливаємо ми сталь,
За яскраву й світлу долю.
Чи ти Бог, чи просто смертний,
Ти побачиш свій кінець.
Той, що посланий для здачі,
Вмер твій праведний гінець.
Голови усі летять з плечей,
Заливає кров все поле.
Не зустрінуть вже світанку,
Всіх химер спіткало горе.
Відступать вже нікуди,
Лави наші воскресились.
Ворог здався боягузом,
Всі тікали й метушились.
Залишали свого брата,
Збитого і всього в ранах.
Де ж та честь в Богів була?
Босих, підлих та порваних.
Залишили наший світ,
Ті прокляті боягузи.
Лиш по лузі, що в крові,
Ходять-бродять чорногузи.
Новий ранок ми зустріли,
Геть не мовивши слівця.
Вчора билися на славу,
До переможного кінця!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365607
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2012
автор: Silver Snow