Прийшов Господь на землю навесні,
Прийшов і бачить гарну,гарну пару.
Таку ще зовсім молоду в душі,
А по роках вже зовсім,зовсім стару.
І підійшов до жінки,каже ій:
-Ти з чоловіком завтра попрощайся.
І він помре.Ти тільки зрозумій,
Він старий,хворий.Ти не сподівайся,
Що знов його побачиш через день.
Таке життя.Родився-мусиш вмерти,
І він не чутиме птахів і іх пісень.
А я від втрати біль твій можу стерти.
І впала перед Господом вона:
-Візьми моє життя Господь,благаю.
Без нього ця земля мені пуста,
І як мені без нього жить?Не знаю.
До чоловіка підійшов Господь:
-Від тебе завтра відберу дружину.
Таке життя.Але помре лиш плоть.
А чоловік не думав ні хвилину:
-Візьми мене.Я старий,вже прожив,
Я був найщасливіший в цілім світі.
Я би цій жінці небо прихилив,
Як на могилу я носитиму ій квіти?
Візьми мен.Це все,що я прошу,
Нехай вона побачить завтра сонце.
Господь,я хворий.Я тебе люблю.
Я з неба подивлюсь в наше віконце.
Побачу,що вона іще жива,
Побачу,що вона мене кохає.
Але не хочу,щоб була сумна,
Я знаю,що вона завжди чекає.
Задумався Господь:яке кохання,
І як без нього інші можуть жить?
Коли в душі зосталось сподівання,
Коли за іншим так душа болить.
І повернувся Бог,подарувавши
Ім спільного життя ще років сім...
Стояла стара пара обійнявшись"
Тобі я ввечір казку розповім.
До сьомоі весни вони кохали,
Молились Богу за щасливі дні.
Лише тепер вони уже не знали,
Що в один день померли навесні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364983
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.09.2012
автор: Відочка Вансель