Доля нас звела, мов хуртовина,
Що зненацька місто накрива,
Й сніжною мітлою б’є у спину..
Чи з душі промовлені слова?
Віхола несеться, наче куля,
Без жалю будівлям рве дахи,
Так лукава доля й з нами втнула,
Перетнувши тісно нам шляхи.
Жадібно, шаленими ковтками
Пристрасть пила наша перша ніч,
Що немов би спала в нас роками,
Щоб зненацька взяти в параліч.
Хто сюжет придумав, та й навіщо?
П’єса наша рветься хутко вдаль..
Стій! Чому, мов зливою, періще
Мозок мій голодна, зла печаль?
Як відчути точно так і тонко?..
Здатен я побачити ту грань?
Наче невидимка в ополонку,
Я пірнув углиб поневірянь.
Хто зітре браваду поцілунків,
Пульс сповільнить гальмами часу?
Напоїв вуста солодким трунком, --
Серцю біль натомість принесу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361848
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.09.2012
автор: Олександр Обрій